Її звали Сара. Маленьку дівчинку із настільки великим серцем, що вона подарувала троянду довгоносому, довготелесому, незграбному, тупому й злому однокласникові. Який страшенно не любив життя, але при тому понад усе боявся померти.
Однокласника звали Ганс. Ганс Христіан Андерсен. І вони із Сарою так і не стали друзями.
Його друзями – а пізніше музами – стали ненависть, страх, пристосуванство, злидні, зневіра, злість, відчай. Що дуже дивно: хоч він як син шевця і прачки у розкошах не купався, але батьківської любові йому не бракувало: тато майстрував іграшки і читав вечорами Біблію, мама розповідала казки і співала пісень. А тоді батько помер, мама лишилася з двома дітьми на руках, і йому довелося йти жити й жебрати поміж люди.
Він не любив людей. Ненавидів сміх. Не розумів радості. Не вірив у щастя. І щоб вижити у світі, де сяяло сонце і сміялися щасливіші від нього діти, придумував історії. Різні. Переважно жорстокі. Або ж про те, що він – королівського роду і що єдиним його дитячим другом був сам принц. Довготелесий і вилицюватий, зі злим блиском в очах, він аж давився слиною заздрості й ненависті. І щиро вірив, що не люблять його лише тому, що він бідний. Любов і щастя в його уявленні належали лише багатим.
Він також вірив, що він – той самий білий лебідь, якому дісталося згорьоване тільце гидкого каченяти. Ця віра не заважала йому зовсім не по-лебединому стелитися в ноги опікунам і давати копняка усім сирим і нужденним.
Андерсен не сумнівався, що шлях до слави й багатства торується через дружбу з відомими й багатими. Інакше – ніяк. Він виявився справжнім гуру тогочасного нетворкінгу.
Усе життя писав із помилками, але затято вибивав стипендії, гранти, соціальні виплати від усіх, хто лишень міг їх надати. Йому давали гроші, бо жаліли. А він до судом у серці ненавидів кожного, хто його жалів. Але гроші при тому брав. Не помирати ж у злиднях.
Він, в принципі, страшився смерті. І взагалі був дуже полохливий. Собаки, пограбування, пожежі викликали у нього паніку. Застуда прирівнювалася до смерті. Помер же не стільки від хвороби, скільки він від нервів: упав із ліжка, забився, і так розхвилювався, що більше не одужав. До речі, пішов із життя у будинку свого друга банкіра – пожити на утриманні заможних друзів було його доброю звичкою.
Була ще одна звичка. Яка створила йому імідж дитячого письменника. Щороку до Різдва видавати збірочку казочок. Ті казки направду не можна було читати дітям взагалі, а дорослим – без валідолу. Але який комерційний хід: до Різдва усі купують подарунки, то чому б не купити дитині книжку…
Ганс Христіан Андерсен не приховував своєї нелюбові до дітей. Але це не завадило йому, замовляючии музику на свій похорон, пафосно сказати: «Більшість із тих, хто йтиме за мною, – діти, тож нехай такт музики відповідає маленьким крокам”.
Він усім своїм життям довів, що підлабузництво й пристосуванство – неабияка сила. Головне, спрямувати її в потрібному напрямку.
Ще за життя злиденний і переповнений жовчі письменник уславився як “національна гордість Данії”. День його похорону оголосили днем національним днем жалоби, а на відспівування прибула королівська сім’я. Хто знає, якби Андерсен це бачив, то, може, нарешті відчув би себе по-справжньому щасливим.
Бо він нікого ніколи не любив. Окрім себе самого. Ну, ще хіба що зовсім трохи у далекому дитинстві – дівчинку Сару. Бо подаровану нею троянду беріг усе життя.
Він не мав за душею і шеляга, а в душі – світла. Утім, мав справжній талант. І сповна ним скористався.
Ганс Христіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року.
І в його янголів і демонів виявилося неабияке почуття гумору: саме у день народження письменника, який не любив дітей, ми відзначаємо Міжнародний день дитячої книги.