(поділюсь враженням)
1. Пролог. Останні два роки я ходжу до кінотеатрів з двома речами в двох різних кишенях: носовичком і нотатником. І… , ох, яка ж я противна! – витягаю нотатник аби в темряві, поки всі плачуть, записати «ЩО саме І ЧОМУ саме – не так».
2. Так от. На «Донбасі» не витягла ані того, ані того.
Коротко: у «кіношників» це називається «ЖИР». Адже це дійсно – ЖИР! Але я вигадала своє: фільм «аптечного розливу». Тобто, це коли – вивірена кожна краплина, нічого не передозовано, все в міру і все – суперпрофесійно по всіх параметрах:структура, діалоги, робота з акторами (з чітко упізнаваних облич – дивовижна Тамара Яценко, інші, підозрюю, не є і професійними акторами), зацикленість початку з фіналом – вражаюча метафора. Гротеск (про який питала журналіст після перегляду)? По-перше , повторюю – в міру. По друге… хто ТАМ не був, повірте, це не гротеск, це реальність (перегляньте хоча б док. фільм «Донбас. Другий Челсі» і питання гротеску відпаде одразу). Саме так треба показувати Донбасу – Донбас. Питала подруга: важкий? Повторюю: все «як в аптеці». Адже є таке поняття як «знакові сцени» – у професіонала їх може бути не більше, як 1-3. Тут вона одна – і цього досить аби впитися в бильця крісла пальцями…
Пишу сумбурно, адже РАДІЮ. І кажу: НАРЕШТІ. Так, фільм гідний аби його висувати на Оскар.
Раджу: йдіть. І які б не були у вас думки (вони можуть не співпасти з моїми) – очевидно – і досить чітко! – це НАРЕШТІ те кіно, в якому вистрілили всі розвішані рушниці.
Виходиш з залу – не в розпачі (яка б важка тема тут не піднімалась), а з відчуттям натхнення, з купою думок, з піднесенням і відчуттям, що… режисер поважає глядача.
Якось так… (хоче це й не все. Решту – розповім студентам — то вже про професію) .