Категорії Щоденник

Про слабо

У житті кожної людини (сподіваюся, що кожної) рано чи пізно (сподіваюся, що не дуже пізно) починається золотий час.
Час, коли більше немає потреби щось комусь доводити.
Бо це коли тобі шість років і ти стоїш на даху сарайчика із саморобним парашутом за спиною і колючим страхом десь під ребрами, питання “чи стрибну?” звучить глобальніше за гамлетівське “бути чи не бути”.
Але тоді усе нібито змінюється.
Бо вже у двадцять шість саморобний парашут видається маєчнею і гарантованим шляхом у травпункт.
Утім, якщо його замінити справжнім, то…чи слабо?
Чи слабо довести, що можеш?
Доведи, що можеш водити машину не згірше за батька. Хоча щоразу видихаєш полегшено, коли не тобі сідати за кермо.
Доведи, що вариш борщ не згірше за першу дружину свого чоловіка. Це вже не кажучи про голубці, які крутиш дрібніші, ніж його мама. Хоча насправді від одного слова “голубці” у тебе сіпається не одне, а зразу обидва ока. А від думки про борщ починається істерика.
Або ходиш у тренажерку, хоча у тебе алергія на велотреки, бігові доріжки і всі ці їхні гантелі. Утім, ти можеш! Дивіться всі, як ти можеш.
Чи тупо садиш на три гектари картоплі більше, ніж у сусідів. Бо тобі не слабо, цей світ має нарешті побачити твій фермерський потенціал.
І вжахнутися. Його величі. Або твоїй намаханості. Бо таких обсягів картоплі давно не витримують ані твій трактор, ані твої жили. Зате сусідські городи позеленіли від заздрості. Але ж можеш, дивіться, як можеш!
А насправді ти весь цей час стоїш із саморобним парашутом за спиною і вічним страхом у животі.
Стоїш на даху сарайчика.
Стоїш не тому, що мрієш стати парашутистом. А щоб через цей жахливий стрибок опинитися у тій привілейованій меншості, що стрибнула й вижила.
І ти ще знаєш, що стрибати доведеться знову і знову. І навіть зовсім без парашута. І що страх ніколи не мине. І що ти вічно будеш доводити, що можеш.
Доводити не собі.
Бо себе не обдурити. Ти й так знаєш, що можеш, а чого – ні. І воно тобі й не потрібно, якщо чесно.
Що потрібно насправді, так це просто зняти парашут. Злізти з сарайчика. І нікому нічого не доводячи, піти будувати замки з піску. Чи поливати доріжки водою зі шланга. Чи заховатися від усіх у кущах. Робити те, чого по- справжньому хочеш ти.
Просто почати жити нарешті.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *