Оце усі, хто сьогодні обурюється, якого батька українці радіють запуску американських астронавтів у космос, подумайте: а якій саме країні вигідно, щоб ми не раділи? Щоб натомість приречено озиралися назад і кусали лікті за минулою славою радянської космонавтики?

Насправді наша радість не з приводу польоту американців у космос. І не з приводу того, що вони заощадили собі купу грошей. І навіть не через те, що ці гроші недоотримає Росія, який вони конче необхідні, щоб руйнувати інші держави.

Це радість від того, що конкуренція взяла гору над монополією. Там, де панує монополія (зокрема, й на запуск космічних кораблів), не може бути розвитку. Лише застій і деградація.

Радість, бо, виявляється, неможливе буває можливим. Й Ілон Маск це вчергове довів. Росія запевняла світ, що він не зможе. А він взяв – і зміг. Бо не дуже то й слухав її пророцтва, а робив своє.
От і нам не треба слухати, коли вона каже, що ми – ніхто й нічого не зможемо. А робити своє.

Радість, бо насправді демократія працює. Ви уявляєте, щоб у тоталітарній державі у космос пустили приватний космічний корабель? Отож бо. Але коли держава існує не для того, щоб накидати на людей віжки, їхати на них верхи до особистих статків, а всіх незгодних гноїти в тюрмах, а для того, щоб створювати можливості для розвитку своїх громадян, – отримуємо інший світ.
Бо демократія – це не стільки про вибори, скільки про створені нею можливості.

Радість, що є у світі люди, які творять ось такі яскраві трансляції-шоу, які мимоволі змушують перейматися й дивитися вперед, у майбутнє, а не вкотре пережовувати на грандіозних військових парадах жуйку минулих (і почасти сумнівних) перемог.

Радість, що не перевелися у світі мрійники. Які втілюють мрії у життя.

Радість, що єднати людей може не лише нагнітання паніки й страх, але й диво й мрія.

Зрештою, радість від того, що це було красиво. Бо це справді так і було.

Тому – радіймо.
Хоча б тому, що перемагають ті, чиї серця живлять мрії, а не заздрість.

Фото nasa.com