Я вже досить доросла, щоб дозволити собі те, що хочу. І здійснити свої мрії. Тому віднині маю повне зібрання творів Лесі України в 14 томах.

Розкішне подарункове видання. Прийшло поштою у великій коробці. І мені без перебільшення навертаються сльози. Сльози емоцій і щастя. Бо я мріяла про повне зібрання творів Лесі Українки, відколи почала мріяти про книжки. Але це була нездійсненна мрія. Бо понад 40 років повне зібрання творів не видавалося. Тобто фактично моє покоління не могло мати (навіть, якщо хотіло) всю Лесю в себе на полиці. Тому я щаслива.

Але не менш щаслива я з того, що це – комерційне видання. І його можна купити. Останнє речення для мене значить дуже багато – ми живемо у час, коли ми можемо купити собі книжки. Не дістати, не роздобути, не вистояти за ним в черзі, а купити.

Я знаю, що багато хто нарікає на ціну і на те, що вона недоступна. Ну, неправда ж насправді. Я не знаю, скільки коштує найпростіший смартфон, але думаю, що десь так. І не думаю, що якщо дуже хочеться, то не можна собі дозволити.

Ще багато хто пише, що, мовляв, Леся Українка не може коштувати так дорого, бо хто ж її за таку ціну читатиме. Ось тут не треба змішувати подарункові видання і масові. “Лісову пісню”, наприклад, треба видавати масово й дешево, тоді як такі видання, як це – епохальні.

Ну, і насамкінець. Нині в фейсбуці не без версій, що знову чотирнадцятитомник осяде на полицях не правдивих дослідників, а тих, хто прикрасить ним свої маєтки. Теж неправда. У мене немає маєтку, щоб прикрашати його Лесею. І я – не затятна дослідниця її творчості. Хоча маю практично все, що видавалося про неї в Україні, за останній час, і повне зібрання її листів – окремим виданням (тепер вони в мене будуть ще в чотирнадцятитомнику). Я просто дуже люблю Лесю Українку.

Знаєте, свого часу Леся Українка (як і всі Косачі) чимало коштів витрачали на книжки. Усе, що потрібно було їм для роботи/навчання, купували. Про це можна прочитати в Лесиних листах. Як і про ущипливі зауваження Лесі, що коли йдеться про передплату українських видань, то чимало українців готові передплачувати на словах, а коли доходить до гаманця – бажання зникає. Саме тому переспективи українського слова в Україні не дуже перспективні. Мені хочеться вірити, що часи змінилися.

Коли 14-томник лише з’явився і був лише для бібліотек, я невтомно повторювала – я б таке купила.

Так ось: я таки купила. І дуже й дуже з того щаслива.