Її бузок
Він встав так рано, що світ ще спав.
І пішов ламати бузок.
Різкий хрускіт гілок розтинав передранкову тишу, і кожна гілка ніжно вмивала його світанковою росою.
Сидячи на поточеному шашелем різбьяному ґанку ув’язував вузлуватими пальцями ніжні вологі гілки у пишні букети, а коли прокидалися перші пташки, вантажився з трьома відрами бузку у першу маршрутку на Київ.
Він завжди їхав з бузком саме у Київ. І завжди віз його у трьох відрах – окремо білий, окремо – червоний, окремо – ніжно ліловий.
Першим старався спродати ліловий. Бо Катруся найменше його любила. А білий лишав на останок, ніби не міг з ним розпрощатися. Бо здавалося, що з ним він щоразу віддавав частину свого серця і всю катрусину любов.
Його Катруся так любила бузок. Але вони жили на п’ятому поверсі, тож бузок жив у них лише в букетах.
Він завжди купував його оберемками, і Катря ставила його в усіх кутках у трилітрові банки. У ті часи у них так мало всього було, що витрачати гроші на вази скидалося на марнотратство. Але бузок Катрусі він купував і за останні гроші.
– Нічого, – казала Катря, – колись і ми насадимо собі бузку. – Багато-багато, а найбільше білого. Обіцяєш?
І він щоразу присягався, що так і буде.
Роки минали. А з ними минало життя.
Її не стало у січні. Усе скінчилося швидко. Інфаркт.
Спочатку він не міг лиш плакати. А тоді – дихати. І жити. Але так просто взяти й вмерти з горя було б нечесно з його боку.
Тож навесні він продав квартиру, купив хатину, а на решту – тридцять кущів бузку. Червоного, ніжно-лілового, а найбільше – білого.
Щоранку на початку літа, допоки світ ще спить, він ламає оберемками сонний бузок.
Щоб везти його тим, кому потрібна любов.
І тим, хто має, кому її дарувати.

Image by Sofie Zbořilová from Pixabay