Бджола мала, а й та працює
Була в мене в дитинстві книжечка українських приказок і прислів’їв.
Це було в часи, коли читати я ще не вміла. Читала мені бабуся.
Але не було там, що читати. Бо кожна сторінка – картинка. А під нею – рядочок приказки.
Я ті приказки знала напам’ять. А книжку затерла до дірок.
Потім пішла в російську школу. Поглиблено вивчала російську мову й літературу. На відмінно.
Не лише класичних їхніх класиків, але й казку про Ємєлю на печі. І їхні приказки.
Але й досі у часи негод й поневірянь до мене приходять саме приказки й прислів’я з моєї дитячої книжки.
Туляться щиро до ран.
Гоять усі болі.
А коли мене питають, де я так добре вивчила мову, кажу: у дитинстві.
Бо школа моя була російська і сувора.
Вимоглива.
З бездоганним “ґ” і невимушеним “што”.
Ми те, що ми читаємо.
Особливо в дитинстві.
Тому якщо ви й досі не можете викинути російські книжки, бо це ж – книжки, не шкодуйте. Викиньте.
Вони – не книжки, а ворог, який невидимими щупальцями пронизує мозок.
Паразитує на твоєму рідному, щоб вижити. Й вичавити з тебе справжність.
Заповнивши тебе – собою.
Сурогатом.
Підробкою.
Кажу, як людина, яка досконало знає російську класику. Бо вивчала.
Мені просто шалено пощастило: я мала броню.
Тоненьку книжечку з приказками й прислів’ями, яка раз і назавжди закарбувала в мені самій, хто я.
Українка.