Фішер К.
Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців / Клод С. Фішер ; пер. з англ. П. Дениска. – Київ : Ніка-Центр, 2022. – 512 с.
ISBN 978-966-521-783-1
Американський соціолог Клод С. Фішер, спираючись на значну кількість історичних праць, а у випадку ХХ століття – також на численні соціологічні опитування, досліджує культуру й характер американців від колоніальної доби до початку ХХІ століття. Автор не лише простежує зміни в матеріальних і соціальних умовах життя пересічних американців, у їхній культурі й характері, а й силкується віднайти незмінні риси. Книжка охоплює широке розмаїття тем із соціальної історії Америки, провідною ниткою серед яких є поява, зростання й, урешті, панування буржуазної культури середнього класу. Серед досліджуваних автором тем – фізична й економічна безпека, здоров’я, насильство, матеріальний добробут, нерівність, рабство, расова сегрегація, володіння речами, шопінг і компульсивне споживацтво, матеріалізм, соціальні групи (сім’я, сусіди, віряни, друзі, колеги, формальні та неформальні асоціації) й участь американців у них, індивідуалізм, добровільність, контрактуалізм, егалітаризм, лібералізм, становище жінок і дітей, релігійна віра американців, їхня участь у публічних просторах і політичному житті, домування, масова субурбанізація тощо. Окремий розділ присвячено аналізу ментальності американців та історичному виникненню таких її складових, як самоаналіз, самовдосконалення й конструювання власного «я», раціональне мислення, відчуття контролю над своїм життям, співчуття й сентиментальність, відверта сексуальність тощо.
Книжка зацікавить не лише соціологів, істориків, культурологів, а й широке коло читачів, які захочуть дізнатися подробиці життя пересічних американців упродовж чотирьох століть.

ПРО АВТОРА

Клод С. Фішер (нар. 1948) ‒ професор соціології Каліфорнійського університету в Берклі, де він викладає від 1972 року й дотепер. Спеціа¬лізується на соціології міста, соціальній психології міського життя, соціальній історії Америки, соціальних мережах, стосунках між друзями і в сім’ї. Автор книжок «Жити серед друзів: особисті мережі в містечку й місті» (To Dwell Among Friends: Personal Networks in Town and City, 1982), «Міський досвід» (The Urban Experience, 1984, 2-ге видання), «Телефонує Америка: соціальна історія телефону до 1940 року» (America Calling: A Social History of the Telephone to 1940, 1992), «Століття відмінностей: як змінилася Америка за останні сто років» (Century of Difference: How America Changed in the Last One Hundred Years, 2006, у співавторстві з Майклом Гаутом), «Усе ще пов’язані: сім’я і друзі в Америці від 1970 року» (Still Connected: Family and Friends in America Since 1970, 2011), «Прагнення щастя в Америці» (Lurching Toward Happiness in America, 2014).

5 Публічні простори

………………….
………………….
Занурення в галасливе сум’яття публічних просторів: роки після Громадянської війни

Громадянська війна вирвала мільйони молодих чоловіків із їхніх житлових районів і втягла у ширший світ. Хлопці з фермерських господарств у сільських районах Нової Англії та з фронтиру в штаті Міннесота не лише пережили жахи на полях битв, а й набули досвіду перебування в наметах у таборі разом із незнайомцями: приміром, ірландськими новобранцями з Нью-Йорка, німецькими іммігрантами й навіть солдатами-афроамериканцями. Частина рекрутів неприховано тужила за домівкою, а виживання інших почасти залежало від перебування поруч із товаришами з їхніх рідних міст. А втім, чимало солдатів, а може, й більшість, одного разу вздрівши зовнішній світ, публічні простори, зреагували на це так само, як і чимало звільнених рабів: вони вже не могли знову повернутися додому чи лишитися вдома.
В останні десятиліття ХІХ століття й перші десятиліття ХХ набагато більше американців, ніж раніше (передусім жінок із середнього класу), почали брати участь у публічному житті. Цьому сприяло інтенсивне зростання великих міст, поява нової техніки, як-от трамваїв, нові ініціативи, такі як театр для простих людей, а ще жвавий розвиток економіки. Між 1860-м і 1920 роком частка американців, які мешкали в містах із населенням понад 50 тисяч людей, потроїлась і зросла з приблизно одного американця з десяти до десь трьох із десяти. Завдяки вищій продуктивності американські робітники мали більше вільного часу й більше грошей, щоб випробувати різні заклади для розваг. Залізниці, трамваї та, врешті, автомобілі везли сільських і приміських мешканців до міст, а міських мешканців перевозили містом. Бізнесмени створили нові громадські місця для шопінгу й відпочинку: приміром, універмаги, бейсбольні стадіони, музеї, танцювальні зали, вар’єте й парки розваг. Очільники міст забезпечили мешканців іншими публічними просторами, головно великими природними парками: Центральний парк у місті Нью-Йорк – найвідоміший із них. Чимало з цих привабливих громадських місць відвідувала така значна кількість людей, що імпресаріо почали надавати їм спеціалізації на підставі стилю й класу, відокремивши «інтелектуальні» (highbrow) театри, концерти й виставки від «неінтелектуальних» (lowbrow). Стрімке зростання відвідуваності часто спричиняло таку штовханину, як ота тиснява серед любителів повитріщатися на товари, що заповнили чиказький універмаг A. M. Rothschild & Co. 1895 року. На цьому тлі періодично тривали суперечки щодо того, як потрібно використовувати ці простори. Наприклад, іммігранти влаштовували галасливі пікніки та грали в спортивні ігри в нових міських парках, а місцеві представники середнього класу агітували за те, щоб зберегти парки для спокійного споглядання. Іммігранти торгували на базарах дрібних торгівців і скуповувалися на них, а представники середнього класу скаржилися на тисняву, бруд і нечемність на тих базарах16.
Чоловіки все ще домінували в публічних просторах. Бейсбол виник як розвага для джентльменів і набув популярності впродовж Громадянської війни, а в 1860–1870-х роках він у масштабах усієї країни став організованим, професійним і комерційним. Марк Твейн назвав цей спорт «самим символом… і наполегливості, і настирливості, і гонитви, і боротьби, властивих бурхливому, шаленому, квітучому ХІХ століттю». Величезна популярність бейсболу спонукала до будівництва дедалі більших бейсбольних стадіонів. Один такий стадіон, що його збудували 1896 року у Філадельфії, вміщував безпрецедентні 16 тисяч сидячих місць і мав простір для ще п’яти тисяч глядачів, які стояли (на багатьох бейсбольних стадіонах уболівальники могли стояти вздовж ліній фолу). Лише через 13 років після цього на новий стадіон Шайб-парк у Філадельфії напхалося вже 35 тисяч глядачів. За винятком нечастих заходів на честь Дня леді, бейсбольні стадіони, іподроми, боксерські ринги й інші схожі місця були суто чоловічими й часом мали недобру славу. Власники бейсбольних клубів енергійно силкувались ушляхетнити цей вид спорту, проте ставки, пиятика, лайка й бійки навкулачки все ж супроводжували тодішні бейсбольні матчі.
Чоловіки також бавили час у салунах, більярдних, борделях і перших театрах бурлеску. Салуни надавали парохіальні простори – особливо іммігрантам і простим робітникам – для дружніх розмов, азартних ігор, звісток із рідного краю, організаційних засідань, грошових позик, безкоштовних закусок (free lunches) і сексуальних розваг. Деякі салуни досі зберігали публічний характер старих таверн. Зокрема, чимало власників салунів облаштовували свої заклади там, де перетиналися трамвайні лінії, тож могли принаджувати пасажирів, які пересідали з однієї трамвайної лінії на іншу. Наприкінці ХІХ століття салуни спричинили значні культурні битви. Реформатори із середнього класу, що сповідували протестантизм, вказували на пияцтво, насильство й занехаяні сім’ї, що їх плодили салуни, тому вони намагалися зачинити їх або суворо регулювати їхню діяльність. Іммігранти, представники робітничого класу й, певна річ, любителі алкоголю давали відсіч отим реформаторам із середнього класу. Це тривало кілька десятиліть, однак противники салунів урешті-решт тріумфували.
Попри неабияке накопичення тестостерону в повітрі, жінки дедалі частіше виходили на вулиці міст. Почасти це було зумовлено тим, що міські вулиці стали менш небезпечними, а почасти – бо жінки почали претендувати на них. Історикиня Мері Раєн охарактеризувала «надання жінкам публічного простору [як] головний міський проєкт упродовж другої половини ХІХ століття». Жінки домінували в тому великому новому публічному просторі, про який ішлося в третьому розділі й на початку цього розділу: в універмазі. Дивовижні універмаги, як-от Macy’s, що відкрились у 1880-х роках, забезпечили жінок простором, де можна було зустрітись із друзями, щоб пошопінгувати й попоїсти, але також це було місце, де можна приєднатися до сотень незнайомців, які розглядають товари на торгових прилавках або слухають гру піаніста. Двері універмагів були відчиненими для всіх, хто мав час, щоб сюди навідатися (навіть для дівчат, які працювали на фабриках) і щось придбати чи просто подивитися. Універмаг Filene’s у Бостоні відкрив 1909 року свій знаменитий відділ «Automatic Bargain Basement» : він був таким успішним, що підтримував компанію впродовж Великої депресії. Італійський турист так розповідав про свої зусилля, спрямовані на те, щоб пробитися крізь юрби жінок, які прямували до універмагів і крамниць на Вашинґтон-стріт у Бостоні: «Публіка тут – це загальна назва жіночого роду». 1866 року посібник з етикету застерігав жінок, щоб вони не затримувалися перед вітринами крамниць через ризик того, що до них чіплятимуться, однак посібник 1891 року вже заохочував жінок насолоджуватися розгляданням товарів на вітринах і не згадував про небезпеку. Приблизно в наступному поколінні жінки із середнього класу виходили з дому пізно ввечері й разом із чоловіками тішилися порочними розвагами в кабаре, танцювальних залах та інших закладах нічного життя.
Наприкінці ХІХ століття цілі сім’ї почали насолоджуватися ще й іншими публічними місцями. Нові «музеї» нагадували радше шоу потвор Ф.Т. Барнума, а не ті поважні заклади, які ми маємо нині, проте обидва ці типи музеїв приваблювали відвідувачів. Театри бурлеску перетворилися на дещо пристойніші вар’єте. Очільники міст створювали ігрові майданчики й парки, що годилися для сімей. У тих парках молоді жінки в 1890-х навіть наважувалися їздити на велосипедах, одягнені у свої шаровари (bloomers). Чимало власників трамваїв і поромів будували парки розваг просто неба наприкінці своїх транспортних маршрутів, щоб підтримувати власний бізнес у вихідні дні. Маршрут трамвая із центру Сан-Франциско й на захід до океану принаджував любителів розваг до величезної громадської водойми, яка годилася для людей будь-якого віку й статі, до поїздок берегом океану, тирів і яток із товарами. У місті Нью-Йорк по суботах улітку, коли діяв скорочений робочий день, сім’ї представників робітничого класу за 25 центів купували квиток до Брайтон-Біч і назад, щоб зануритись у воду, побачити карнавальні видовища, скуштувати новий «гот-доґ», проїхатись узбережжям на схожому на потяг транспорті й помилуватись освітленими електрикою доріжками, коли насувається ніч. Від початку ХХ століття парки розваг на півострові Коні-Айленд щоліта спокушали мільйони людей майже всіх типів: сім’ї та одинаків; робітників, клерків і бізнесменів; італійців, євреїв і янкі. Однак важливо зазначити, що афроамериканцям або взагалі забороняли вхід до парків розваг та інших закладів для розваг, або спрямовували їх до спеціально відокремлених секцій. Американці, яким дозволяли вхід до парків розваг, долучалися до святкового «перепочинку» від вікторіанських обмежень, носили неформальний одяг, каталися на екстремальних атракціонах, розкуто витрачали гроші й віддавалися контрольованому сексуальному збудженню.
У сільських регіонах поліпшене залізничне сполучення, а після початку ХХ століття ще й дешеві автомобілі спонукали набагато більшу кількість сімей відвідувати міста, окружні ярмарки й навіть подорожувати країною. Залізничні компанії організовували поїздки до узбережжя чи в гори у вихідні та святкові дні. Пересівши з міських трамвайних ліній на міжміські, мешканці міст вирушали на день у сільську місцевість, а мешканці сіл їздили у місто. 1899 року фермерська сім’я, що мешкала біля села Рокпорт, штат Ілліной, могла спеціальним екскурсійним потягом податися на День квашеної капусти у Форрестоні або на релігійне зібрання євангелістів у Флеґґ-Сентер, на якому проповідував Біллі Сандей. Один із перших членів руху за сільську церкву, що був водночас пастором і соціологом, непокоївся 1912 року:

У тих штатах, де систему трамвайних ліній поширили на сільську місцевість… неділя для сільських мешканців перетворюється на день відвідування міста, і вони у великій кількості скупчуються на міжміських станціях. Щонеділі велике місто й містечко наповнюють безтурботні, поквапливі групи туристів, екскурсантів і гостей, які не мають стійкого зацікавлення, подібного до того, що виявляється у відвідуванні церкви або у важливих соціальних процесах.

Автомобіль «Model T» Генрі Форда в 1910–1920-х роках буквально привіз сільських американців у публічні простори. Фермери значно частіше їздили до міста й тепер брали із собою своїх дружин і дітей, перетворивши те, що раніше було втомливими подорожами для продажу продукції, на дні й ночі розваг. Сільські мешканки особливо охоче бралися кермувати автомобілем і вихваляли його за те, що він давав їм змогу втекти з дому. Знаменита спеціалістка з домоведення Крістін Фредрік 1912 року проголосила таке: «Автомобіль спричинив мою емансипацію, мою свободу. Я вже не прив’язана до сільської місцевості дружина фермера. <…> Авто… дає мені змогу часто поринати в розваги й життя моїх сусідніх невеликих містечок, де можна насолодитися товарами за зниженими цінами, бібліотекою й содовою водою». Сільські американці долучилися до загальноамериканського захоплення поїздками автівкою, щоб побачити дива природи на заході країни та знаменитий Голлівуд. Майданчики автокемпінгів, як зазвичай і публічні простори, приваблювали людей різних типів і «небажаних» осіб, як-от «гобо» . Мотельний бізнес, започаткований Говардом Джонсоном, швидко поширився, полегшивши мандрівникам труднощі завдяки зручному, безпечному й не надто публічному тимчасовому житлу.
Помітно збільшили участь американців у публічних просторах кінотеатри. Сім’ї з житлових районів робітничого класу юрбами стікалися до переобладнаних крамниць, щоб побачити нові повнометражні фільми, частина з яких навіть мала сюжет. Чверть усіх ньюйоркців, за даними одного підрахунку, 1910 року бачила кінострічку щотижня. Невеликі кінотеатри, що брали п’ять центів за вхід, набули репутації безпечних просторів для жінок, які становили, мабуть, 40 відсотків типових глядачів, проте публіка в житлових районах робітничого класу все ще виглядала грубуватою: вона, приміром, вигукувала й свистіла акторам на екрані. Антрепренери збудували спокійніші й контрольованіші середовища для перегляду кінострічок, серед яких були навіть «кінопалаци», призначені для сімей із середнього класу. 1918 року приблизно три чверті білих сімей у містах ходили в кіно, а до 1930 року їхнє щотижневе відвідування кінотеатрів зросло більш ніж удвічі. У сільській місцевості кінотеатри в невеликих містечках приваблювали сім’ї фермерів, які спершу щотижня приїздили возом, запряженим кіньми, а згодом – переважно автівкою. Кінофільми користувалися такою популярністю, що відвідування кінотеатрів скоротило відвідування фактично всіх конкурентів кінематографа разом (театрів, вар’єте, музеїв та інших закладів), клієнтів утратили навіть салуни.
Більшість інших закладів, як-от універмаги, примножувалися й надалі. У 1920-х роках американці з ентузіазмом заповнювали танцювальні зали, бістро та спортивні стадіони. У 1910–1920-х роках відвіду¬вання матчів MLB підскочило більше, ніж у будь-яке інше десятиліття ХХ століття. Розворушені реґтаймом у 1910-х, молоді люди в 1920-х долучилися до масового захоплення танцями в клубах і кампусах. На той час нічне життя приваблювало вже не лише денді та злодіїв, а й представників середнього класу. Центром свінґу, що панував у нічних клубах, був нью-йоркський район Гарлем у добу свого ренесансу, де розташовувалися такі знамениті місця для виконання музики, як Cotton Club. Гірка іронія в тому, що чимало з цих популярних розваг спиралися на афроамериканські традиції й афроамериканських виконавців, однак водночас ці клуби точнісінько так само, як і парки розваг, сегрегували афроамериканських клієнтів або взагалі забороняли їм вхід.
Ось так американці (спершу чоловіки, а тоді дедалі частіше жінки й діти) наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття почали перебувати в публічних просторах більше, ніж будь-коли раніше. Вони не тільки виходили з дому, а й долали межі свого житлового району. Американці спілкувалися з людьми, схожими на них, і, що ще важливіше, з людьми, не схожими на них, що іноді породжувало проблеми разом із зацікавленням. Влада в містах запровадила охорону правопорядку й правила (зокрема правила, що забороняли пікніки в парках), щоб упоратися з порушеннями громадського порядку, дрібними злочинами й міжгруповою напругою в публічних просторах. Це не завжди досягало мети. 1919 року в Чикаґо спалахнули расові заворушення, коли чорна молодь, плаваючи, перетнула непозначену лінію, яка відокремлювала білу й «кольорову» частини пляжу. Життя в публічних просторах поєднувало пригоди та тривогу для багатьох мешканців міста і дедалі частіше – для сільських мешканців.
В американських містах на початку ХХ століття публічне життя пульсувало почасти тому, як стверджує теорія міського життя в Парижі й Токіо (про це йшлося на початку цього розділу), що переповнені помешкання в містах випихали людей на вулиці. Між Громадянською війною і Першою світовою мільйони іммігрантських сімей із-за кордону й самотніх мігрантів із сільських регіонів Америки оселились у великих містах. Заможніші винаймали кімнату у вдів чи подружніх пар, які бідували. Бідніші тулились у невеликих кімнатках, іноді разом з іншими сім’ями, і часом спали почергово на розкладачці або на поверхні столу. За таких обставин простір поза домівкою (ґанки, вулиці й парки) давав змогу трохи розпрямитися.