Цю книжку я вперше прочитала, коли мені було 14 років. Потім ще раз прочитала. Потім ще… і якщо не помиляюсь, то на цей раз прочитала вшосте.

Здавалося б, чому перечитувати роман, який майже знаєш напам’ять, та й розмір немаленький – майже 900 сторінок. Навіщо перечитувати, якщо на полицях стоять десятки непрочитаних?

Я не раз казала, що переважно читаю задля насолоди, а не сюжету, задля проживання і тих емоцій, які виникають в процесі.

І зараз, сівши за написання відгуку, я гадки не маю, як дібрати слова і вмістити в короткий текст усе, що хочеться сказати.

«Ті, що співають у терні» Коллін Мак-Каллоу – один з найкращих романів, прочитаних мною за все життя.

Повільна і неспішна оповідь, яка занурює в сюжет.
Природа Нової Зеландії і Австралії, атмосфера віддаленої садиби і стін Ватикану, побут і дрібниці, які бачиш перед собою.
Персонажі – різні, не ідеалізовані, амбіційні, стійкі. Їх тут багато, але доля кожного чіпляє.

Кохання – окрема струна, яка зіграла основну скрипку в цій історії. Заборонене кохання, яке розпочалося, коли молодий священник Ральф побачив маленьку дівчинку Меґґі на вокзалі, і тривало всупереч усім законам соціуму, здорового глузду і заборонам церкви. Кохання, яке завдавало болю обом, яке вимучувало, але не зникало.

Материнство – з його бідами, втомою, надіями і крахом сподівань.

Життя. Тут ціле життя. І не однієї людини.
Непросте, тернисте.
Життя, в якому хтось поступався принципам, а хтось не відступав від власних переконань.

Втрати. Багато втрат, які випали на долю родини. Втрат, які нищівною силою трощили стійкість.

Тут і пожежа, і посуха, і війна…

На світі є багато книжок. Але не всі так беруть за живе, як цей роман.

Я його прожила. Знову. І колись обов’язково занурюсь в цю історію ще раз.

Не знаю, направду, не знаю, що додати.
Мабуть, єдине – якщо не читали, то дуже раджу.

А якщо читали, діліться враженнями 🧡

Видавництво КСД