Категорія: Щоденник

Під казан! Так у нас казали про мотлох і непотріб. Великий казан стояв у дідусевому садку. Його примудрилися втулити в залізний обід від комбайна, який утримував казан над вогнем. У казані гріли воду для господарських потреб. І щоб зекономити тріски, часто палили сміття. “Під казан!” звучало як вердикт. Помилуванню не підлягає. Увесь непотріб – під […]

Усі, хто рахує гроші військових, і міркує, чи мають для розвитку української економіки сенс айфони, куплені за “бойові”, не стримуйтеся: негайно переходьте від теорії до практики. Ідіть служити. Постарайтеся якнайшвидше потрапити в зону активних бойових дій. Протримайтеся там з пів року. Або хоча б пів місяця. Спробуйте після цього повернутися до цивільного життя (спойлер: у […]

Цей рік навчив нас героїзму. Не абстрактного, а конкретного: героїзму в собі. У кожному з нас він відгукнувся по-своєму. Комусь вистачило героїзму взяти зброю до рук, а комусь – просто не перекладати свої проблеми на чужі плечі. Але майже кожен з нас цьогоріч був героєм. Нехай і на макове зернятко. Можливо, у чомусь зовсім дрібному. […]

– Пачєму ви не паставітє абаґрєватєль, у вас капєц, как холодно… Каже клієнтка майстрині манікюру. А та у відповідь лише нижче схиляється над робочим столом. Бо не може розповісти, що вже всі заощадження вклала в обладнання, яке працює на павербанках і батарейках. Тому що треба щомісяця платити за оренду, отже – працювати. І вона не […]

Її звати Крістіна. Крісті. Або Кріс. Крісті приходить на роботу зчорніла. Під старанно підведеними очима – мовчазні сльози. – Крісті, шо? – Та… Відмахується від розпитувань худою рукою зі стесаними до крові кісточками. – Кріс, шо з рукою? – Пусте, моркву терла. – Тому плакала? Крістініне лице кривиться. І вона каже без сліз, але з […]

Сьогодні довго збирала себе до купи, аби написати ці рядки Дивилася, як яскраво горять свічки в соцмережах, як тріпотить наша на підвіконні. Ми знову згадуємо. І нагадуємо собі, що будемо пам’ятати. А всередині якось усе волає німим криком. Рветься і ніяк не можна осягнути того масштабу горя, яке пройшли українці, і того, яке знову проходять. […]

За вікном тужливо ляпотів дощ, а ми підписували комусь листівку. Писала я, а бабуся – підказувала. Не пам’ятаю, кому. Мені було років з дванадцять, я хиталася на стільці за кухонним столом, гризла ручку і не знала, що писати. – Бажай чогось, – казала бабуся. – Я не знаю, чого бажати…. – Здоров’я, щастя… Мені здавалося […]

Сьогодні я зустріла… койота (тут вимовляють кайоті), прерійського вовка, серед канадської зими з – 12. О, Канадо, твоя зима це tangible і одночасно intagible heritage, тобто і матеріальна і нематеріальна спадщина. Де ще таку знайти? Деталі моєї дивовижної зустрічі з прерійським вовком – у моїй відеорозповіді

Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу. – Я допоможу, […]