Категорія: Щоденник

Її звати Крістіна. Крісті. Або Кріс. Крісті приходить на роботу зчорніла. Під старанно підведеними очима – мовчазні сльози. – Крісті, шо? – Та… Відмахується від розпитувань худою рукою зі стесаними до крові кісточками. – Кріс, шо з рукою? – Пусте, моркву терла. – Тому плакала? Крістініне лице кривиться. І вона каже без сліз, але з […]

Сьогодні довго збирала себе до купи, аби написати ці рядки Дивилася, як яскраво горять свічки в соцмережах, як тріпотить наша на підвіконні. Ми знову згадуємо. І нагадуємо собі, що будемо пам’ятати. А всередині якось усе волає німим криком. Рветься і ніяк не можна осягнути того масштабу горя, яке пройшли українці, і того, яке знову проходять. […]

За вікном тужливо ляпотів дощ, а ми підписували комусь листівку. Писала я, а бабуся – підказувала. Не пам’ятаю, кому. Мені було років з дванадцять, я хиталася на стільці за кухонним столом, гризла ручку і не знала, що писати. – Бажай чогось, – казала бабуся. – Я не знаю, чого бажати…. – Здоров’я, щастя… Мені здавалося […]

Сьогодні я зустріла… койота (тут вимовляють кайоті), прерійського вовка, серед канадської зими з – 12. О, Канадо, твоя зима це tangible і одночасно intagible heritage, тобто і матеріальна і нематеріальна спадщина. Де ще таку знайти? Деталі моєї дивовижної зустрічі з прерійським вовком – у моїй відеорозповіді

Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу. – Я допоможу, […]

Я їм ложкою прямо з каструлі вчорашнє холодне рагу. Можна було б погріти його на свічках, наприклад, але день зранку був непростий. І якось не до експериментів. Я доходила на роботу під звуки вибухів. Мені лишалося всього метрів сто до офісу. І я побігла. Востаннє так бігла на заліку з фізкультури в одинадцятому класі. Хоча, […]

Дні в моєму календарі як осіннє листя: облітають один за одним у передчутті зими. І це єдиний спосіб наблизити весну.

Ірен Роздобудько: “Ми живемо в складний, але важливий період не тільки для України, а й для світу. І ми не будемо виживати, ми будемо жити!”. Маленький уривок з стріму з письменницею, який проводила проф. Софія Філоненко з Бердянського державного педагогічного університету 21.10.22. Увесь запис он-лайн розмови буде викладено пізнише. Фото Ігоря Жука.