Це одна з тих книжок, які боюсь радити, попри те, що вона мені дуже подобається. Дуже.

Прочитала вперше цей твір багато років тому, але завжди знала, що колись повернуся до цієї книжки. І зараз сприйняття було трохи іншим, мабуть, знала до чого бути готовою, хоча так само боліло.

Це багатошарова історія про друзів, любов, травми дитинства, біль і порожнечу, яка заковтує. Тут про спроби всупереч усьому жити далі і про моменти, коли боротися немає сили, про тінь з минулого, яка тягнеться і переслідує чоловіка на ім’я Джуд. Про прийняття допомоги від друзів і втому. Про небажання жити навіть заради тих, хто тебе любить. Про нанесення шкоди не лише собі, а й тим, хто поруч.

Памʼять буває нещадною. Вона береже те, що людина хоче забути, підкидає спогади, по новому травмує. І ці психологічні описи тортур написані настільки майстерно, що не можуть не зачіпати за живе. Хтось вважає книжкою огидною і темною, для мене ж вона глибока.

Тут боротьба чоловіка, який з раннього дитинства зазнав ґвалтувань, знущання, приниження. Він втратив віру в людей. Різав себе. Нівечив.

Але ставши дорослим він мав друзів, батьків, які його всиновили, людей, які любили і здавалося, він мав те, за що мусив триматися. Але ні. Фізичні і психічні травми взяли гору.

Дружба тут посідає важливе місце. Розмови про все і ні про що, жарти й поради, образи і прощення, спільні кроки й простягнута рука допомоги. Віра в те, що дружба сильніша за травми, що підтримка не просто допоможе, а врятує. Крах усіх сподівань, коли змиритися невимовно боляче.

Фінал хотілося б, аби був інакший. Але розуміння того, що насправді інакшим він не може бути, робить ще більше боляче.

Це не те що непроста книжка. Вона важка. Дуже важка саме в психологічному плані.

Але дуже глибока, вдумлива, повільна і гарно написана.

«Маленьке життя» Ганья Янаґігара
Видавництво КМ-БУКС