Наразі я прочитала перший том «Сестри Річинські» Ірини Вільде.
Читала довго, повільно, смакувала авторським стилем, зачитувалася відступами, переймалася долею головних персонажів.

Мабуть, найперше, що спадає на думку, коли дивлюся на ці майже 700 сторінок – скільки ж подібних книжок ми могли мати, аби українських письменників цілеспрямовано не знищувала країна-агресорка.

І цей відгук на книжку не буде про сюжет, бо це нереально зробити, аби в дописі передати всі повороти. Швидше напишу про присмак, який лишився.

Яка ця книжка?
Глибока, сильна, багатошарова.
Багато персонажів і всі розкриті. Чесно розкриті, без прикрас. І саме це робить цей твір реалістичним.

На прикладі однієї родини авторка передає дух, атмосферу, звичаї, турботи, настрій часів, про які ніби й написано багато, але щоразу відкриваєш щось нове.

Ми бачимо родину – батько священник, не надто щаслива матір і пʼять доньок. Усі вони різні й справляються з викликами на свій лад.
Але життя змінюється після смерті батька, який був доволі суперечливою фігурою. І доньки йдуть своїми шляхами. І у кожної наступні кроки залежать від того, якою насправді вона є людиною.

Авторка зобразила персонажів так, що ми бачимо їх через вчинки, самі робимо висновки, засуджуємо, або ж співчуваємо. Вона не ставила наголос на чомусь конкретному, навіть коли це можна було зробити.

Тут деталі побуту, одягу, манер передають час першої половини ХХ століття. Тут боротьба за своє місце під сонцем, непроста боротьба, яка іноді болісно била по близьких людях. Тут про права жінок на реалізацію, на свою думку. Тут про відповідальність і безвідповідальність.

І впродовж читання я ловила себе на думці, що не знаю чого чекати далі, не знаю, які переломні моменти чекають попереду, не знаю, що станеться в двох наступних томах, за які скоро візьмуся.

Але скажу одне – однозначно раджу.

Видавництво «Віхола»