З моменту виходу книжки у світ, я все вагалася, чи читати. Зрештою, не шкодую, хоча твір видався трохи не моїм.

Те, що молодий чоловік з власною психологічною травмою погоджується працювати на маяку, навіть бачить плюси в цьому для себе, та ще й згадки про надприродне, з яким він зіткнувся з перших днів свого там перебування – як от приміром плач дитини, який видається йому знайомим – мали забезпечити напружену атмосферу. І от напруга була. Так. Але мені не вистачило саме атмосфери: тих глибоко прописаних думок, коли опиняєшся сам на сам, починає відбуватися казна-що, а ти не можеш ніяк прийти до тями. От саме атмосфери, через яку я б побачила його сприйняття, атмосфери довкола нього.

Автор більше приділяв увагу тим чинникам і факторам, які зрештою призвели до того усамітнення й до тих наслідків, які сталися потім. І це стосувалося загалом всіх персонажів, яких він ввів, тому минуле для мене тут переважило над тими подіями, які відбулися власне на маяку, а самого маяка було мало. Втім, це може бути суто моє сприйняття і комусь може бути навпаки достатньо.

Є певні моменти, які нагадували твори інших авторів, але вони сприймалися нормально. Чомусь згадувала, читаючи, про книжку Кінга «Сяйво».

Написано просто й саме через простоту оповіді читалося швидко, книжку прочитала за день.

Подано і закручено теж гарно, сподобалось, як автор кидав натяки в діалогах, то підводив й згущував, то навпаки робив відступи й ніби послаблював тиск і вплив подій на читача.

І впродовж читання оті розкидані на сторінках загадки, потім починають складатися. Щодо фіналу, то я очікувала подібного, тому сюрпризу не було.

«Маяк» Віталій Дуленко