Гадаю, багато хто з вас бачив фільм, який засновано на реальних подіях, «Мавританець». Фільм, який вражає й довго переслідує.

Але фільм не настільки передає життя людини, про яку йдеться, не настільки глибокий і тонко показує думку й відчуття, як саме ця книжка.

«Щоденник Ґуантанамо» Мохамеду Ульд Слахі – це історія людини, яку позбавили волі, зачинили у військовій вʼязниці США на Кубі, яку затримали, але звинувачення не висунули й катували там впродовж 14 років. Це мемуари, сповнені нелюдських умов, психологічного і фізичного тиску, які вкрай важко чинити з огляду на ситуацію в нашій державі. Тут біль, туга за рідним домом, але присутній дотепний гумор й легкість оповіді.

Мене постійно бомбило від усвідомлення того, наскільки система здатна ламати людину, на що здатні піти одні люди, аби знищити інших.

Я захоплювалась тим, чим ці сторінки наповнені. От знаєте, коли є розуміння, що це не вигадана історія, коли всередині все перевертається, а оповідач так по доброму, з тонкою іронією провадить далі.

Так, це книжка про тортури, про людей без дрібки чогось людського, про межу, яку давно перейдено.

Але також це книжка про життя. Про спрагу до життя.

Я знала, що її читати буде непросто, але не думала, що настільки стане боляче. І підсвідомо, як би того не намагався уникнути, та все ж я проводила паралелі з нашою реальністю, з тими нашими захисниками, які повертаються з полону, з усвідомленням, що у світі стільки зла, від якого можна захлинутися.

Буде важко, але читайте. Дуже раджу, бо це унікальна праця, це приголомшлива історія, яка вчить жити, вчить втриматися на плаву, вчить рухатися далі. А такі історії хоч і болячі, але вкрай потрібні.

Чесно, правдиво й надзвичайно глибоко!