Атмосфера маленького містечка, в якому відбуваються події, заплутаний сюжет, коли розумієш, що власні версії розбиваються в крах, дивакуваті персонажі, яких мимоволі підозрюєш…

З перших сторінок я не надто пройнялася історією, можливо тому, що було надто багато персонажів й автор знайомив зі всіма, але ніби похапцем. Але ближче до середини, коли сюжетні повороти дивували, я таки захопилася.

Отож, у невеличкому містечку Пригорща отруєно дружину і доньку мера. Дружина вижила, а дитина померла. Вбивство саме по собі певною мірою дивне й непересічне – отруєно цукерки, які зʼїли жертви, але що цікаво – ті цукерки міг же зʼїсти будь-хто?

Починається розслідування. Але в цей же час автор нас знайомить з ще одним персонажем – журналістом, який приїхав у містечко, аби взяти інтервʼю в місцевої поетеси, прикутої до візка. А потім вона теж помирає.

Події дуже вміло закручено. Автор грається з натяками, ніби навмання кидає незначні гачки, на які не відразу звертаєш увагу, але потім усе складається в єдине ціле. Такі прийоми, коли на перший погляд невагомі деталі набувають свого місця, мені подобаються.

Тут є згадки про місцеві легенди, годинник, який показує різний час, атмосферні описи й певні містичні вкраплення. Хоч в анотації йдеться, що це роман у стилі горору, проте самого горору мені трохи було мало)

Події відбуваються швидко й те, як вони закручені, тримає. Тут багато загадок і таємниць – і це великий плюс твору.

Це друга книжка автора, яку я прочитала, і вона мені більше сподобалась, ніж перша. Першою читала «Ніхто не скаже «прощавай».

Якщо любите подібні твори, беріть на замітку – Василь Добрянський «Лілі»