Дочитала третій том «Сестри Річинські» Ірини Вільде. Дочитала і втуплено дивилася в стіну, а перед очима калейдоскопом крутилися події, які розгорталися на сторінках. І знаєте, був якийсь дивний післясмак, мені насправді не хотілося, аби ця історія закінчилась, хотілося ще…
Це та праця, яку я раджу всім, але розумію, що не всі візьмуться за читання.
Вона непроста, хоч написана простою, яскравою і доступною мовою.
Вона глибока і вдумлива, деталізована й передає настрій, дух часу, миті життя.
Це багатошарова історія, в якій насправді багато персонажів і на кожному з них авторка зупиняється, розповідає про долю, шлях, досвід.
Основний акцент на сестрах, доньках священника. Різних за характером, за баченням тогочасного світу, за рівнем покори і прийняття, за вмінням співпереживати і допомагати, за звуком голосу.
Насправді важко вмістити в короткий відгук суть історії, повороти сюжету, але мені здається, що це неможливо й не варто, бо такі історії не перекажеш. Такі історії треба читати і проживати. Тому у відгуку буде більше моїх емоцій, аніж складових сюжету.
Це колосальна праця – оці три томи.
Праця, яка врізається в серце своєю несправедливістю, змінами, бажаннями персонажів, шляхами, які вони обирають задля досягнення цілей.
І я ловила себе на думці, що важко засуджувати, або ж ставати на чийсь бік. Ото читала, переживала, трохи гнівалися, а час від часу просто сприймала їх усіх так, ніби вони справжні люди.
І це найвища форма майстерності – передати суть й дати змогу читачеві прожити і зробити свої висновки.
Читайте українську літературу. Читайте, бо саме такі твори нам дуже потрібні.