У мене таке враження, що я пройшла ту Довгу Ходу разом з іншими учасниками.

Тут трохи інший Кінг, ніж той, до якого ми звикли. Мабуть тому, що ця книжка вийшла під псевдонімом Річарда Бакмена. Інший, але не значить, що невпізнаваний)

Події відбуваються в тоталітарному майбутньому, коли проводяться змагання під назвою Довга Хода, в яких беруть участь 100 підлітків. Правила відомі всім – переможець тільки один, а решта не виживуть. Зрештою, так і стається. І тут подив викликає те, що знаючи правила, учасники погоджуються. А глядачі підтримують – і в цьому, коли будете читати, побачите певні авторські натяки на поведінку натовпу, на загальноприйняту думку, яка не завжди правильна, але ж… Саме ті деталі, які так добре описує автор.

На перший погляд окрім тієї Ходи, коли хлопці просто йдуть, в творі більше нічого немає. І певною мірою так і є. Одні порушують правила навмисно, інші тримаються, аби все виконати найкраще. Але під час тієї Ходи автор знайомить нас з учасниками – юними, впевненими (спочатку), хлопцями, які мають мрію, відкриваються один одному…

Знайомить і тим самим показує згодом, кого не стане. Тих, хто не дійде.

Книжка рівна, навіть подекуди може здатися надто простою в плані викладу і передбачуваною щодо сюжету, але вона має психологічний вплив.

Гарно показано вплив суспільства, дружбу, якою починаєш дорожити, хоча розумієш, що не варто, силу волі, межу, до якої доходять учасники, фізичний біль й моральну втому.
І це все в діалогах, думках, в коротких натяках.

І якось мимоволі виникало відчуття, що йдеш разом з тими підлітками, взуття тре, відчуваєш нові мозолі… було оте відчуття присутності в моменті.

І хоч книжка не стала однією з улюблених в автора, але я рада, що нарешті її прочитала, бо планувала давно.