Гілбільська елегія. Спогади про родину та культуру в стані кризи / Венс Джеймс Дейвід ; пер. з англ. – Київ : Ніка-Центр, 2019. – 240 с.
ISBN 978-966-521-724-4

«Більш важливої книжки про сучасну Америку за нинішніх часів ви не прочитаєте» – думка американського часопису The Economist. «Гілбільська елегія» Джей Ді Венса – це пристрасний, особистісний, упереджений аналіз кризових явищ сучасної Америки, зроблений на прикладі цікавого й суперечливого прошарку американського суспільства, так званих гілбілі. Автор нерозривно пов’язаний з цими людьми як через власне походження, так і завдяки своєму світосприйняттю. З щирістю і чесністю, а також із неабияким почуттям гумору Венс розповідає сімейну історію, що почалася з надії на світле майбутнє післявоєнної Америки, а вилилася в опис соціального, регіонального та класового занепаду, тривожну розповідь про втрату американської мрії для великого сегмента громадян цієї країни.

Джеймс Дейвід (Дж. Д.) Венс (нар. 1984 р.) – американський письменник, юрист і інвестиційний менеджер. Зараз Венс – віце-президент США. Його зведена сестра народилася, коли матері було дев’ятнадцять років. Батько залишив його матір, медсестру, і завів нову сім’ю. Упродовж дитинства Венса його мати боролася з героїновою та опіоїдною залежністю. Він був вихований насамперед бабусею і дідусем. Венс навчався у школі Мідлтауна, державній середній школі у рідному місті. Закінчивши її, він вступив на службу до корпусу морської піхоти США і служив в Іраку, працюючи у зв’язках з громадськістю. Пізніше закінчив Університет штату Огайо в Колумбусі, згодом – Школу права Єльського університету. Працював керівником венчурної фірми Mithril Capital Management LLC. Заснував некомерційну організацію Our Ohio Renewal для відродження краю і боротьби з наркоманією. Має намір балотуватися у Сенат США як республіканець.

Книжка «Гілбільська елегія» зробила його відомим у всій країні і за її межами, мала значний розголос, а також вплив на виборчу кампанію Д.Трампа. За цим твором режисер Рон Говард почав знімати художній фільм.

Розділ 10

У випускному класі старшої школи я випробував свої сили в шкільній збірній з гольфа. Близько року я займався зі старим професійним гольфістом. А влітку перед випускним класом навіть влаштувався на роботу в місцевий гольф-клуб, тож мав можливість тренуватися безкоштовно. Мамó ніколи не цікавилася спортом, але підтримувала мої заняття гольфом, адже «саме на гольфі багатії домовляються між собою». Хоча мамó і була по-своєму мудрою жінкою, вона нічого не знала про звички багатіїв, про що я їй і сказав. «Стули пельку, дурко! – відрізала вона. – Всі знають, що багатії полюбляють гольф». Але коли я відпрацьовував удари у неї в будинку (не користуючись при цьому м’ячиком, тому пошкодити міг лише підлогу), вона вимагала, щоб я припинив псувати їй килим. «Але ж мамó, – саркастично протестував я, – якщо ти не даси мені тренуватися, я ніколи не зможу рулити бізнесом за грою у гольф. А далі я кину школу й піду працювати пакувальником покупок на касі». – «От хитра дупа. Не будь я калікою, зараз би встромила твою макітру тобі ж у дупу».
Тож вона допомагала мені з оплатою уроків й попросила свого меншого брата (мого діда Ґарі), наймолодшого серед блентонівської братії, підшукати для мене якісь старі ключки. Він дістав мені гарне спорядження від MacGregor, котре ми ніколи б не придбали власним коштом, і я почав тренуватися стільки, скільки ставало часу. До початку змагань я пройшов достатній вишкіл, аби не було за себе соромно.
Я не потрапив до команди, але довів своїм друзям, котрі грали в команді, що гідний тренуватися разом із ними, а це було єдине, до чого я прагнув. Я зрозумів, що мамó справді мала рацію: гольф – це гра для багатих людей. У клубі, в якому я працював, дуже нечасто траплялися відвідувачі з-поміж моїх мідлтаунських робітничих сусідів. На перший день тренувань я прийшов у туфлях, будучи впевненим, що це і є найкраще взуття для гольфа. Коли на першому ж ударі заповзятий молодий задирака побачив, що на мені коричневі туфлі із супермаркету, він безжально насміхався з мене протягом наступних чотирьох годин. Я боровся з бажанням зацідити ключкою по його клятому вуху, пригадуючи премудру пораду мамó: «Поводься так, наче ти там не вперше». (Невелика ремарка про горянську солідарність: нещодавно, пригадуючи цю історію, Ліндзі виголосила цілу тираду про те, яким прицюцьком був той хлопчина. А цей випадок стався понад тринадцять років тому.)
Підсвідомо я розумів, що близький той час, коли доведеться ухвалювати рішення щодо майбутнього. Всі мої друзі вже думали про вступ до коледжу. Те, що я товаришував із такими мотивованими ровесниками, – заслуга мамó. Тоді я навчався у сьомому класі, і багато моїх сусідів-однолітків уже покурювали траву. Дізнавшись про це, мамó заборонила мені бачитися з ними. Зрозуміло, що більшість дітей не зважають на подібні заборони, але ж вони не чують їх із уст людини на кшталт Боні Венс. Вона пообіцяла, що якщо побачить мене у компанії когось із її чорного списку, то переїде його машиною. «І ніхто про це навіть не дізнається», – зловісно прошепотіла вона.
Оскільки всі мої друзі були націлені на коледж, я вирішив, що теж вступатиму. Тест незалежного оцінювання я склав добре, чим перекрив свої колишні невдачі у навчанні, і був впевнений, що зможу пройти в обидва місця, які мене по-справжньому приваблювали: Університет штату Огайо або Університету Маямі. За кілька місяців до випуску я (не надто заглиблюючись) зупинився на першому з них. Мені надійшов товстий поштовий пакунок документів з інформацією про фінансову допомогу від університету. Там щось говорилося про гранти імені Клейборна Пела, про субсидовані та несубсидовані позики, про стипендії і щось іще під назвою «робота і навчання». Все це було надзвичайно захопливо, але якби ж ми розуміли, що там і до чого. Ми просиділи над цими паперами не одну годину, перш ніж вирахували, що на гроші, котрі доведеться позичити на навчання, я міг би придбати у Мідлтауні нічогенький будинок. Ми навіть не почали заповнювати папери – цю титанічну роботу відклали на інший день.
Захоплення змінилося поганими передчуттями, але я нагадував собі, що коледж – це інвестиція у моє майбутнє. «Наразі це єдина річ, на яку варто витрачати гроші», – сказала мамó. І вона мала рацію. Але, заспокоївшись із приводу фінансового аспекту питання, я почав перейматися іншим: а чи готовий я до коледжу? Не кожна інвестиція вдала. Я нароблю боргів, а навіщо? Щоб пиячити і заробляти погані оцінки? Успішне навчання у коледжі вимагає витривалості, а мені її ще дуже й дуже бракувало.
Мої шкільні успіхи були далекими від ідеалу: постійні прогули, часті запізнення та ніякої участі в громадському житті школи. Поза сумнівом, справи йшли на краще, але мої трійки навіть із найлегших предметів старшої школи свідчили про неготовність до суворіших випробувань вищої освіти. Вдома у мамó я потроху виправлявся, але коли ми прочісували всі ці фінансові документи, я не міг позбавитися почуття, що у мене попереду ще довгий-довгий шлях.
Мене лякало все, що стосувалося позанавчального майбутнього в коледжі, – від відповідальності за власне харчування до самостійної сплати рахунків. Я ніколи нічим подібним не займався. Проте я знав, що хочу здобути вищу освіту, знайти хорошу роботу й дати своїй родині те, чого бракувало мені самому. Я просто не був готовий стати на цей шлях. Тоді моя двоюрідна сестра Рейчел, котра відслужила в морській піхоті, порадила мені піти в армію: «Там твою дупу приведуть у форму». Рейчел була старшою дочкою дядька Джимі, а отже – найстаршою в моєму поколінні. Усі ми, навіть Ліндзі, рівнялися на Рейчел, тому її порада мала неабияку вагу.
За рік до того, на моєму третьому році навчання в старшій школі, трапився теракт 11 вересня. Як і кожному нормальному гілбілі, мені захотілося вирушити на Близький Схід убивати терористів. Але перспектива військової служби (крикливі керівники стройової підготовки, постійна муштра, розлука з родиною) лякала мене. Поки Рейчел не порадила мені поговорити з рекрутером – тим самим натякаючи, що я здатен дати раду військовій службі, – морська піхота здавалась мені не менш імовірним сценарієм мого майбутнього, ніж подорож на Марс. Але тепер, за лічені тижні до того, як мені належало внести передплату за навчання в Університеті штату Огайо, я вже не міг думати ні про що інше, крім морської піхоти.
Тож однієї суботи наприкінці березня я прийшов у військкомат на прийом до рекрутера військово-морських сил. На мій подив, він не обіцяв золоті гори, а відразу застеріг, що платитимуть мені мало і навіть можуть відправити на війну. «Але тебе навчать бути лідером і зроблять із тебе дисциплінованого молодика». Мене це зацікавило, але думка про морського піхотинця Джей Ді досі не вкладалася мені в голову, адже я був гладеньким довговолосим хлопцем. Коли вчитель фізкультури казав пробігти півтора кілометри, мене вистачало лише на половину шляху. Я ніколи не прокидався раніше шостої ранку. А в ВМС обіцяли, що я кожного ранку вставатиму о п’ятій і накидатиму кілометр за кілометром.
Повернувшись додому, я став обмірковувати наявні варіанти. Моя країна зараз потребує мене, і я розумів, що шкодуватиму, якщо не візьму участі в новій американській війні. Я думав про пільги, котрі надають ветеранам військової служби, і про те, як вони допоможуть мені виторгувати собі фінансову свободу. Понад усе я знав, що іншого вибору в мене немає. У мене був коледж, ніщо або морська піхота. Перші два варіанти мене лякали. Чотири роки у ВМС, запевняв я себе, допоможуть мені стати тим, ким я хочу бути. Але мені не хотілося полишати рідний дім. Ліндзі щойно народила другу дитину, чарівну маленьку дівчинку, і вже чекала на третю, а мій небіж лише недавно навчився ходити. Діти Лорі теж були малечею. Що більше я про це думав, то менше хотілося йти на службу. Я розумів, що якщо зволікатиму й далі, то відмовлюся від морської піхоти. Тож, аби цього не сталося, через два тижні після того, як Іракська криза перейшла у Іракську війну, я поставив свій підпис над пунктирною лінією, пообіцявши присвятити перші чотири роки свого дорослого життя службі в морській піхоті.
Спершу рідні глузували. Морська піхота точно не для мене, і всі говорили про це. Та, врешті-решт збагнувши, що я не зміню свого рішення, всі стали на мій бік, а дехто навіть із захватом відгукувався про мій крок. Проте мамó до всіх не належала. Вона випробувала все, аби відговорити мене: «Ну ти і дурень! Вони прожують і виплюнуть тебе!»; «А на кого ти мене покинеш?»; «Ти надто тупий для морської піхоти!»; «Ти надто розумний для морської піхоти!», «Подивися, що відбувається у світі. Тебе ж пустять на м’ясо!»; «Ти що, не хочеш бути поближче до дітей Ліндзі?»; «Я стривожена цим і не хочу, щоб ти їхав!» Хоча згодом вона змирилася з моїм рішенням, воно їй ніколи не подобалося. Незадовго до від’їзду в навчальний табір до моєї похилої бабусі завітав вербувальник. Вона зустріла його надворі, чорна як хмара, і в’їлася в нього поглядом. «Зроби один лишень крок на мій ґанок і залишишся без ноги», – пригрозила вона. «Я подумав, що вона серйозно», – згодом зізнався він мені. Тож розмовляти з нею йому довелося з двору.
Дорогою до навчального табору я найбільше боявся не загинути в Іраку чи провалити нормативи. Це мене не дуже бентежило. Але коли мама, Ліндзі та тітка Ві везли мене до автобуса, що мав доправити мене до літака, яким я дістануся до навчального табору, я став уявляти своє життя через чотири роки. І в світі, який малювався в моїй уяві, вже не було бабусі. Щось усередині мене знало, що вона не дочекається завершення моєї служби у морській піхоті. Я вже не повернуся додому, принаймні назавжди. А домом для мене був Мідлтаун, у якому жила мамó. Коли я закінчу службу в морській піхоті, її не стане.
Підготовка у навчальному таборі тривала тринадцять тижнів. Увечері, коли ми прибули в Перис-Айленд, штат Південна Кароліна, на мою групу, щойно ми вийшли із літака, накинувся скажений керівник стройової муштри. Він провів нас у автобус, а після короткого переїзду інший інструктор наказав вийти з автобуса і стати на славнозвісні «жовті сліди». Протягом наступних шести годин я пройшов медичне обстеження, отримав спорядження й форму та повністю втратив волосся. Нам дозволили зробити один телефонний дзвінок. Я скористався цим правом, щоб поговорити з мамó, зачитавши їй по телефону те, що було написано на виданій нам картці: «Я безпечно дістався Перис-Айленду. Скоро надішлю свою адресу. Бувай». – «А ну почекай, малий засранцю. Ти в порядку?». – «Вибач, мамó, не можу говорити. Але так. Я в порядку. Напишу, тільки-но буде можливість». Інструктор, почувши дві зайві репліки в моїй розмові, саркастично запитав, чи встигла вона розповісти мені «срану казочку на ніч». Так закінчився мій перший день.
З навчального набору телефонувати не дозволяється. Лише одного разу мені дали можливість подзвонити Ліндзі, коли помер її однокровний брат. Із листування я зрозумів, наскільки сильно моя сім’я любить мене. Якщо більшість новобранців – так нас називали, адже заслужити звання «морського піхотинця» можна було тільки після завершення вишколу в таборі, – отримували листа раз на день-два, то мені інколи надходило по півдесятка щовечора. Мамó писала щодня, а бувало й по кілька разів на день, інколи викладаючи свої розгорнуті міркування про те, що не так в цьому світі, а інколи – свій потік свідомості. Найбільше їй кортіло дізнатися, як минають мої будні, та підтримати мене. Рекрутери говорили нашим родичам, що найбільше ми потребуємо слів підтримки, і мамó сипала їх лопатою. Через силу звикаючи до крикливих керівників муштрового вишколу і щоденних фізичних навантажень, які ледь витримувало моє неатлетичне тіло, я потім увечері читав, як мамó пишається мною, любить мене і вірить, що я не відступлю. Чи то завдяки своїй далекоглядності, чи то через успадковану схильність до накопичення мотлоху, я зумів зберегти майже всі листи, які отримав від рідних під час перебування в таборі.
Багато з них кидають цікаве світло на покинутий мною дім. Мама питала в листі, що мені потрібно, і зізнавалася, як сильно пишається мною. «Я сиділа з малими [дітьми Ліндзі], – писала вона. – Вони надворі бавилися з равликами. Одного випадково розчавили й убили. Тоді я викинула його подалі та сказала, що він живий, бо Кем засмутився б, якби дізнався, що вбив його». Це мама в її найкращому прояві – турботлива, кумедна і зачарована своїми онуками. В тому ж листі вона згадувала про Ґреґа – мабуть, її кавалера, котрий не залишив сліду в моїй пам’яті. І на додачу, щоб ви розуміли, що для нас норма: «Тері, чоловіка Менді, – писала вона про когось із друзів, – затримали за порушення умов випробувального терміну і кинули до в’язниці. Так що у них усе гаразд».
Ліндзі теж часто писала мені, надсилаючи одним конвертом одразу багато листів на папері різного кольору з інструкціями на звороті: «Цей читай другим; а цей – останнім». Кожен лист так чи так стосувався її дітей. Із них я дізнавався, що моя старша небога вже привчилася до горщика, небіж уже грає в футбол, а молодша небога вже посміхається і тягнеться ручками до речей. Переживши разом усі радощі й біди, ми обоє обожнювали її дітей. Майже в кожному листі я просив її: «Поцілуй дітей і скажи їм, що я їх люблю».
Уперше опинившись на віддалі від дому й родини, я багато дізнався про свою культуру й самого себе. Всупереч поширеним уявленням, в армії осідають не тільки діти з бідних сімей, у яких немає іншого вибору. Серед шістдесяти дев’яти солдатів мого взводу в навчальному таборі були вихідці з чорних, білих і латиноамериканських родин; багаті діти з провінційних частин Нью-Йорку та бідні із Західної Вірджинії; католики, юдеї, протестанти і навіть кілька атеїстів.
Мене природно тягнуло до таких самих хлопців, як я. «Хлопець, з якими я найбільше спілкуюся, – писав я рідним у першому листі додому, – із округу Леслі, штат Кентуккі. Він розмовляє так, наче він із Джексона. Я говорив йому, яке лайно католицький церковний календар, який дає католикам купу вільного часу. А він показав свою селюцьку натуру, спитавши у відповідь: “А хто такі католики?” Я пояснив, що це одна з форм християнства, на що він сказав: “Треба й мені спробувати”». Мамó не треба було пояснювати, звідкіля цей хлопчина: «В тій частині Кентуккі люди досі вишіптують порчу», – писала вона у відповідь, лише частково жартуючи.
Під час моєї служби мамó почала виказувати вразливість, якої я раніше за нею не помічав. Щойно вона отримувала від мене листа, відразу дзвонила тітці або сестрі, щоб хтось неодмінно прийшов до неї і прочитав мої карлючки. «Я дуже люблю тебе і дуже сумую за тобою інколи забуваю що ти далеко і думаю що ти зараз спустишся сходами і я накричу на тебе просто таке відчуття наче ти досі тут. Щось сьогодні болять руки мабуть клятий артрит… Стомилася писати потім ще напишу люблю тебе бережи себе». В листах мамó завжди бракувало розділових знаків, а ще вона зазвичай додавала газетні вирізки, як правило з Reader’s Digest, щоб мені було чим зайняти час.
Інколи вона ставала класичною мамó, демонструючи свій лихий характер і непохитну відданість. Десь через місяць мого перебування в навчальному таборі у мене виникла неприємна ситуація з керівником муштри, який вивів мене на півгодини зі строю і змусив по черзі робити стрибки, присідання і короткі забіги, поки я геть не вибився з сил. Це був звичайний елемент у курсі підготовки молодого бійця, який рано чи пізно проходив майже кожен. Певною мірою мені навіть пощастило, що на мене так довго не звертали уваги. «Мій налюбіший Джею Ді, – писала мамó, дізнавшись про інцидент, – мушу сказати, що я чекала, коли ці довбні придеруться до тебе, і ось це сталося. У мене немає слів, щоб описати, як вони мене збісили… Ти тримайся з усіх сил і не забувай, що це тупориле дупло, в якого IQ не вище двох, але яке вважає себе суперменом, насправді носить жіночі трусики. Ненавиджу їх усіх». Прочитавши її листа, я подумав, що мамó повністю випустила пару. Але наступного дня їй іще було що до цього додати: «Привіт любий, не можу викинути з голови що ці сцикуни кричать на тебе. Бо це моя робота і тільки я маю право кричати на тебе а не ці козли. Жартую я знаю що ти ще станеш ким хочеш бо ти розумний а вони тупі і вони це знають я ненавиджу їх усіх ненавиджу їхні смердючі нутрощі! Ці крики частина гри в яку вони грають… тримайся з усіх сил і в майбутньому ти прорвешся вперед». Ця злюща стара гілбілі завжди була поруч зі мною, нехай і перебувала за сотні кілометрів.
Харчування в навчальному таборі – вершина ефективності. Ти просуваєшся у черзі в їдальні, підносячи свою тацю персоналу. Вони кидають тобі на тарілку відразу всі страви, які в цей день у меню, бо ти боїшся сказати бодай слово про те, що тобі не подобається, та й сам такий голодний, що з’їв би дохлу коняку. Потім сідаєш, не зазираючи у тарілку (це було б непрофесійно) і не повертаючи голови (це теж непрофесійно), і пхаєш їжу собі в пельку, поки не почуєш наказу зупинитися. Весь цей процес займає не більше восьми хвилин, і якщо ти не наситився за цей час, то в тебе, напевно, розлад травлення (який нічим не відрізняється від відчуття голоду).
Єдиною вибірковою складовою процесу був десерт, котрий лежав на блюдцях у кінці цього конвеєра. Під час свого першого обіду в навчальному таборі я взяв пропонований шматок торту і попрямував до свого столу. «Навіть якщо вся інша їжа тут несмачна, – думав я, – цей торт однозначно мені сподобається». Але мій шлях перегородив керівник муштри, худорлявий білий чолов’яга із гугнявим теннесійським акцентом. Змірявши мене своїми малими пронизливими очима, він запитав: «Ти, жирний! Тобі точно потрібен цей торт?» Я приготувався відповісти, але запитання, очевидно, було риторичним, бо він вибив торт у мене з рук і попрямував до наступної жертви. Більше я ніколи не брав у їдальні торт.
Це був повчальний урок, але він стосувався не їжі, самоконтролю чи харчування. Якби ви сказали мені, що у відповідь на подібне приниження я просто витру залишки торту й піду на своє місце, я б у це ніколи не повірив. Випробування моєї юності привчили мене не вірити в себе. Замість того щоб радіти, що я здолав певні труднощі, я починав хвилюватись, як би мене не накрила якась наступна халепа. В навчальному таборі морської піхоти, де було повно малих і великих викликів, я почав розуміти, як сильно недооцінював себе.
Навчальний табір морської піхоти став для мене найбільшим викликом, який визначив моє подальше життя. Щойно ти потрапив сюди, ніхто не звертається до тебе на ім’я. Ти не можеш говорити «я», бо тебе вчать придушувати свою індивідуальність. Кожне речення починається зі слів «цей новобранець»: цьому новобранцеві потрібно скористатися гальюном (туалетом), цьому новобранцеві потрібно сходити до санітара (лікаря). Кількох недоумків, які приїхали в навчальний табір із морпіхівськими татуюваннями, безжально висміювали. З будь-якої нагоди новобранцям нагадували, що вони нічого не варті, допоки не завершать вишкіл і не здобудуть звання «морського піхотинця». Наш взвод на початку налічував 83 солдата, а до кінця дожило тільки 69. Ті, хто вибув – здебільшого з медичних причин, – лише набивали ціну цьому викликові в очах тих, хто лишився.
Щоразу, коли керівник муштри репетував на мене, а я гордо стояв перед ним; щоразу, коли я думав, що пастиму задніх під час забігу, але тримав ритм; щоразу, коли я навчався робити щось, що здавалося мені неможливим, як-от залізти вгору по канату, я потроху починав вірити в себе. Психологи називають «набутою безпорадністю» стан, коли людина (як я в юні роки) впевнена, що її вибір ніяк не впливає на перебіг її життя. Від мідлтаунського світу занижених очікувань до хронічного безладу в нас удома, життя привчало мене до думки, що я не маю влади над ним. Мамó і папó не дали мені згинути в прірві безпорадності, а армія дозволила вийти на новий рівень. Якщо вдома я засвоював набуту безпорадність, то в морській піхоті набував вольових якостей.
У день випуску з навчального табору я пишався собою, як більше ніколи в житті. На церемонію заявився цілий натовп гілбілі (загалом вісімнадцять осіб), у якому, загорнута кількома ковдрами, сиділа в інвалідному візку і мамó, вона виглядала кволішою, ніж раніше. Я влаштував їм екскурсію табором, почуваючись так, нібито щойно виграв у лотерею. А наступного дня, коли мені дали десятиденну відпустку, ми всі разом автомобільною колоною вирушили до Мідлтауна.
У перший день перебування вдома після навчального табору я пішов постригтися до старого друга свого дідуся. У морських піхотинців повинна бути коротка стрижка, і я не хотів запускати себе лише тому, що ніхто за мною не наглядав. Місцевий цирульник (тоді я й не здогадувався, що ця професія невдовзі відімре) вперше привітався зі мною, як із дорослим. Сидячи в кріслі, я переповів кілька брудних жартів (які сам уперше почув протягом попередніх тижнів) і поділився розповідями про навчальний табір. У моєму віці його забрали в армію воювати в Кореї, тож ми обмінялися кількома жартівливими шпильками про армію і про флот. Закінчивши мене стригти, він категорично відмовився від грошей і наказав берегти себе. Я й раніше в нього стригся, а повз його перукарню проходив мало не щодня протягом попередніх вісімнадцяти років. Проте лише цього разу він уперше потиснув мені руку й поставився як до рівного.
І такого було багато в перші дні після навчального табору, які я повністю провів у Мідлтауні. Кожна зустріч відкривала мені щось нове. Я скинув двадцять кілограмів, тому багато знайомих не впізнавали мене. Мій друг Нейт, котрий згодом стане моїм свідком на весіллі, довго вдивлявся в моє обличчя, коли я протягнув йому руку в торговому центрі. Можливо, я і поводився дещо інакше. Принаймні так сприймало мене рідне місто.
І не тільки воно дивилося на мене по-новому. Я теж не міг сприймати його по-старому. Значна частина їжі, котру я вживав раніше, тепер не вписувалася в здоровий раціон морського піхотинця. Вдома у мамó все було смажене: курка, огірки, помідори. Сендвіч із ковбасою на тостовому шматі хліба, посипаний зверху картопляними чіпсами, вже не здавався мені нормальною їжею. Пиріг з ожиною, який раніше я вважав здоровою стравою, бо ж у ньому ягоди (ожина) і злаки (борошно), втратив свою привабливість. Я став задавати питання, які раніше мене геть зовсім не хвилювали: «А сюди додано цукор?», «А в цьому м’ясі багато насичених жирів?», «Скільки солі в ньому?» Це була лише їжа, але я зрозумів, що вже ніколи не погляну на Мідлтаун так, як раніше. За кілька коротких місяців морська піхота повністю змінила моє ставлення до життя.
Невдовзі я покинув рідне місто, отримавши призначення в постійну військову частину. Життя вдома тривало в звичному ритмі. Я намагався приїжджати додому якомога частіше. Завдяки святковим, вихідним і розкішним морпіхівським відпусткам із рідними вдавалося бачитися раз на кілька місяців. Щоразу, коли я навідувався, діти виглядали трохи старшими; мама переїхала до мамó невдовзі після мого від’їзду в навчальний табір, хоч і не планувала лишатися надовго. Здоров’я мамó трохи поліпшилося. Вона стала краще ходити і навіть набрала трохи ваги. Ліндзі та тітка Ві, разом із сім’ями, були здорові та щасливі. Найбільше я боявся, що з моїми рідними трапиться якесь лихо, поки я буду далеко і не матиму можливості допомогти. На щастя, цього не сталося.
У січні 2005 року я дізнався, що за кілька місяців мою військову частину відправлять в Ірак. Мене сповнювало почуття гордості та хвилювання. Коли я зателефонував мамó, щоб розповісти їй новину, вона на якусь мить змовкла. Після кількох секунд мертвої тиші вона висловила надію, що війна завершиться до мого відправлення. Хоча надалі ми говорили по телефону кожні кілька днів, у розмовах ніколи не згадувався Ірак, навіть коли зиму змінила весна і всі знали, що влітку я поїду на війну. Я розумів, що мамó не хочеться говорити і думати про це, тому й сам їй підігрував.
Мамó була стара, немічна і хвора. Я більше не жив із нею та ще й готувався до війни в Іраку. Хоча її здоров’я дещо покращилося, відколи я подався в морську піхоту, вона все ще приймала з десяток медикаментів і щокварталу з різних причин відвідувала лікарню. Коли компанія AK Steel, котра оплачувала лікування мамó як удови папó, повідомила, що збільшує розмір її страхових внесків, мамó вже не могла дозволити собі медичного страхування. Вона ледь-ледь виживала на власні кошти, а тепер їй потрібно було щомісяця витрачати на триста доларів більше. Одного дня вона розповіла мені правду, і я одразу ж зголосився покривати її додаткові витрати. Вона ніколи нічого не приймала від мене – ні грошей із моєї зарплатні у крамниці Дилмена, ні грошей, які мені платили під час перебування в навчальному таборі. Але цього разу вона приняла ці щомісячні три сотні. Так я зрозумів, що вона справді у відчаї.
Заробляв я небагато – після виплати податків лишалось близько тисячі доларів на місяць, але морська піхота забезпечувала мені дах і харчі, тож цих грошей вистачало. Крім того, я заробляв грою в онлайн-покер. Покер був у мене в крові – скільки себе пам’ятаю, я грав із папó і двоюрідними дідусями на монети. Тож тогочасна популярність онлайн-покера зіграла мені на руку, давши змогу легко мати додатковий дохід. Я грав по десять годин на тиждень, роблячи невеликі ставки, і заробляв на цьому по чотириста доларів на місяць. Попервах я планував відкладати ці гроші, але обставини обернутися так, що їх потребувала мамó на своє медичне страхування. Природно, вона непокоїлася моїм інтересом до азартної гри, думаючи, що я ріжуся в карти в якомусь трейлері в горах зі зграєю махлярів-гілбілі. Але я запевнив її, що все повністю законно і ні в якому трейлері зависати не доводиться, бо гра відбувається через інтернет. «Ну ти ж знаєш, що я ні бе ні ме в тому вашому клятому інтернеті. Тільки не починай пиячити й шлятися по дівках. Бо так завжди трапляється із засранцями, які підсідають на азартні ігри».
Ми з мамó дуже любили другого «Термінатора». Мабуть, цей фільм ми дивилися разом разів п’ять або шість. Вона бачила в Арнольді Шварценеґері живе втілення американської мрії: сильний і здібний іммігрант, який видрався на вершину. Але я дивився цей фільм як свого роду метафору власного життя. Мамó була моєю опорою, моєю захисницею і, якщо доводилося, моїм особистим клятим термінатором. Байдуже, як било мене життя; зі мною все буде гаразд, бо вона завжди поруч, щоб захистити мене.
Покриваючи витрати на її медичне страхування, я вперше в житті відчув себе чиїмось захисником і отримував від цього задоволення, яке раніше не міг навіть уявити. А звідки ж мені було відчути таке задоволення раніше? До морської піхоти я ніколи не мав грошей, щоб допомагати іншим. А тепер, приїжджаючи додому, я мав удосталь, щоб зводити маму в ресторан, купити дітям морозива чи придбати гарні різдвяні подарунки для Ліндзі. Під час однієї з відпусток ми з мамó звозили двох старших дітей Ліндзі в національний парк «Гокінг Гілз», що в мальовничій частині огайської Аппалачії. Там до нас приєдналася тітка Ві з Деном. Усю дорогу я сидів за кермом, платив за бензин і за вечерю (мушу зізнатися, що зупинилися ми в фаст-фуді Wendy’s). Нарешті я відчув себе по-справжньому дорослою людиною,. Сміх і жарти цих людей – котрих я любив іще більше, коли вони їли придбану мною їжу, – вселяли в мене почуття виконаного обов’язку й радості, котрі важко описати словами.
Протягом усього життя мій емоційний досвід коливався між почуттям страху в найгірші часи і почуттям безпеки в найкращі. Мене або переслідував злий термінатор, або оберігав добрий. Але я ніколи не почувався сильним, тобто не відчував, що здатен і зобов’язаний опікуватися людьми, яких люблю. Мамó могла читати проповіді про відповідальність і наполегливу працю, про те, що слід чогось досягти у житті й не шукати виправдань. Але жодна серйозна розмова чи промова не дасть відчути, як це – бути захисником, а не шукачем захисту. Цьому я навчився на власному досвіді, і, коли це сталося, шляху назад вже не було.
У квітні 2005 року мамó виповнювалося сімдесят два. За кілька тижнів до її дня народження у кімнаті для клієнтів Walmart Supercenter я чекав, поки механіки міняли моторну оливу в моїй машині. Я зателефонував мамó на мобільник, який сам їй оплачував, і почув розповідь, що вона сидить із дітьми Ліндзі. «Меґан така кмітлива, – мовила вона. – Я сказала їй покакати у горщик, і вона вже три години поспіль знову і знову повторює “какати у горщик, какати у горщик, какати у горщик”. Тоді я сказала їй припинити, бо мені за це перепаде, а вона не припиняє». Я посміявся і сказав, що люблю її і що вже надіслав їй щомісячний чек на триста доларів. «Джею Ді, спасибі, що допомагаєш. Я дуже пишаюся тобою і люблю тебе».
Через два дні, у неділю, мене розбудив дзвінок від сестри, від якої я дізнався, що в мамó відмовили легені і що зараз вона перебуває у лікарні в комі. Сестра попросила мене якнайшвидше їхати додому. Через дві години я вже був у дорозі. На випадок похорону прихопив із собою блакитну парадну уніформу. На трасі мене зупинила поліція Західної Вірджинії за те, що я гнав 150 кілометрів на годину. Полісмен поцікавився, чому я так поспішаю. Вислухавши пояснення, він сказав, що на наступних ста кілометрах немає обмежень швидкості. Далі почнеться Огайо, але до того я можу їхати повним ходом. Я взяв виписане попередження, емоційно подякував йому і, поки не дістався кордону штату, гнав 165. Таким чином тринадцятигодинний шлях я здолав за одинадцять годин.
Коли об одинадцятій вечора я дістався Мідлтаунської регіональної лікарні, над ліжком мамó вже стояла вся наша родина. Вона лежала непритомна, і хоча її легеню вже вентилювали, інфекція, яка викликала відмову, не реагувала на ліки. За словами лікаря, поки інфекцію не усунуто, спроба вивести мамó з коми обернеться для неї справжньою мукою, якщо взагалі пройде успішно.
Кілька днів ми чекали, сподіваючись, що медикаменти ліквідуватимуть інфекцію. Але аналізи свідчили про протилежне: кількість лейкоцитів в її крові лише зростала, а деякі органи ледве витримували навантаження. Лікар сказав, що вона не має реальних шансів жити без штучної вентиляції легень і годувальної трубки. Ми порадилися і вирішили: якщо через добу рівень лейкоцитів зростатиме й далі, ми вимкнемо апарат. Відповідний документ на згоду підписала тітка Ві. Ніколи не забуду, як вона з повними сліз очима питала мене, чи не робить помилку. Я й досі вважаю, що вона – а з нею і всі ми – ухвалили правильне рішення. Звичайно, в такому питанні не можливо бути впевненим на всі сто. Як же я тоді шкодував, що в нашій родині немає жодного лікаря.
Лікар сказав, що без штучної вентиляції мамó помре протягом п’ятнадцяти хвилин, максимум – протягом години. Натомість вона протрималася три години, до останньої хвилини хапаючись за життя. Там були всі – дядько Джимі, мама, тітка Ві, Ліндзі, Кевін і я. Ми зібралися навколо її ліжка, по черзі нашіптуючи їй щось на вухо і сподіваючись, що вона нас чує. Коли серцебиття уповільнилось і стало зрозуміло, що її час настав, я відкрив Біблію на випадковій сторінці та почав читати. Це було Перше послання до коринтян 13:12: «Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я». За кілька хвилин вона відійшла від нас.
Я не плакав, коли померла мамó, і не плакав протягом наступних днів. Тітка Ві та Ліндзі дивувалися, а потім стали хвилюватися. Ти так стоїчно тримаєшся, казали вони. Краще б погорював разом із іншими, бо згодом тебе прорве.
По-своєму я горював, але відчував, що наша родина на межі розвалу, тому мені хотілося подати приклад емоційної стійкості. Всі ми пам’ятали мамину реакцію на смерть дідуся, а смерть мамó тягла за собою ще більші виклики. Потрібно було провести оцінку її майна, підрахувати борги, розрахуватися за них майном і доплатити решту. Саме в цей час дядько Джимі дізнався, як сильно мама обтяжувала мамó в фінансовому плані – через витрати на реабілітацію від наркозалежності та численні «позики», котрі вона ніколи не повертала. Він і до сьогодні відмовляється розмовляти з нею.
Тих із нас, хто знав щедру душу мамó, її фінансове становище не здивувало. Хоча папó безперервно працював і відкладав гроші протягом сорока років, єдиною цінною річчю, що лишилася нам, був будинок, котрий вони з мамó придбали п’ятдесят років тому. Мамó ж набралася таких боргів, що на їхню сплату пішла значна частина вартості будинку. На наше щастя, це був 2005 рік – пік мильної бульбашки на ринку нерухомості. Якби вона померла у 2008-му, її нерухомість, найімовірніше, нічого б не вартувала.
У своєму заповіті мамó розділила рештки своєї спадщини між трьома дітьми, але з одним уточненням: мамина частина порівну ділилася між мною і Ліндзі. Ця обставина доливала оливи у вогонь неминучого емоційного зриву нашої мами. Я настільки заглибився у фінансові аспекти смерті мамó та спілкування з родичами, яких не бачив перед тим місяцями, що не помітив, як мама поступово скочувалася в ту саму яму, в якій побувала після смерті папó. Але важко не помітити, як на тебе на повній швидкості несеться вантажний поїзд, тож невдовзі вона змусила звернути на себе увагу.
Як і папó, мамó перед смертю зажадала, щоб перше прощання з нею провели у Мідлтауні для друзів із Огайо, а друге прощання і власне похорон у її рідному Джексоні, в поховальному бюро Дитона. Після церемонії прощання похоронна процесія вирушила в Кек – ямцю неподалік від місця, де народилася мамó, – там був наш родинний цвинтар. Для нашої родини Кек мав іще більше значення, ніж місце народження мамó. Її власна мати – наша люба мамó Блентон – народилася в Кеку, а молодша сестра мамó Блентон – тітка Боні, якій було під дев’яносто, – володіла гарною рубленою хатинкою на цій самій ділянці. Якщо піднятися трохи вгору від її хатинки, відкривалася невелика пласка ділянка, котра слугувала місцем останнього спочинку для папó і мамó Блентон і ще для купи інших родичів, серед яких були навіть народжені в XIX столітті. Саме туди вузенькими гірськими дорогами їхала наша процесія, щоб привезти мамó до її родичів, котрі покинули світ раніше.
Я долав цей шлях із похоронними процесіями з десяток разів, і щоразу навколишні краєвиди пробуджували теплі спогади про далекі часи. Неможливо провести таку двадцятихвилинну поїздку, не обмінюючись розповідями про небіжчиків, кожна з яких починалася зі слів: «А пам’ятаєш, як…?» Але після смерті бабусі ми не згадували дорогих нам історій про мамó і папó, про дядьків Реда і Тибері, навіть того випадку, коли дядько Дейвід з’їхав із дороги на схил, прокотився з гори зі сто метрів і виліз із машини цілий-цілісінький. Натомість усю дорогу ми з Ліндзі вислуховували мамині нарікання на те, що ми «надто сумні», що ми «надміру» любили мамó і що в мами більше прав горювати, адже, за її словами, «вона була моя мама, а не ваша!».
Іще ніхто не викликав в мене такої злості, як мама під час цієї поїздки. Роками я постійно знаходив їй виправдання. Я намагався допомогти їй позбутися наркозалежності, читав усі ті дурнуваті книжки про наркоманію, ходив із нею на зустрічі анонімних наркоманів. Я терпів і ніколи не скаржився, коли перед моїми очима один за одним змінювали претенденти на роль батька, кожен з яких залишав по собі емоційну порожнечу й убивав віру в чоловіків. Я погодився сісти з нею в машину того дня, коли вона погрожувала вбити мене, а потім стояв перед судом й брехав, щоб вона не потрапила за ґрати. Я переїхав до неї, коли вона була з Метом, а відтак із Кеном, бо хотів, щоб вона почувалася краще, і думав: якщо підіграти їй, є шанс, що вона справді почне одужувати. Ліндзі роками називала мене «поблажливим дитям», бо я бачив у мамі тільки найкраще, пробачав їй усе і вірив у неї. Я вже відкрив рота, щоб вилити на неї всю свою лють, але Ліндзі випередила мене: «Ні, ма. Для нас вона теж була мамою». І цим було все сказано, тож я не випустив ані пари з уст.
Наступного дня після похорону я поїхав назад у Північну Кароліну, щоб приєднатися до своєї військової частини. На вузькому гірському путівці у Вірджинії, відразу за поворотом, я налетів на слизьку ділянку, від чого машина почала безконтрольно крутитися. Швидкість у мене була висока, тому машина крутилася теж швидко, рухаючись у бік дорожнього відбійника. На якусь мить я подумав, що ось він, мій час – зараз я перелечу через відбійник і приєднаюся до мамó трохи раніше, ніж планував, але машина неочікувано зупинилася. Це була найбільш надприродна подія в моєму житті, і хоч її цілком можна пояснити законами фізики, мені спало на думку, що це мамó зупинила машину від падіння з гори. Я виправив напрямок руху машини, повернувся в свою смугу і зупинився на узбіччі. Ось тоді я зламався і дав волю сльозам, які стримував у собі протягом двох попередніх тижнів. Перш ніж повернутися на дорогу, я поговорив з Ліндзі й тіткою Ві, а за кілька годин уже був у військовій частині.

Останні два роки служби в морській піхоті минули без особливих подій, за винятком двох випадків, які промовисто свідчать про зміни, які відбулися в моїх поглядах на життя. Перший трапився в Іраку, де мені пощастило уникнути справжніх боїв, але побачене глибоко врізалося в душу. Будучи відповідальним за зв’язки з громадськістю, я мав навідуватися в різні підрозділи, щоб краще розуміти перебіг їхнього повсякденного життя. Інколи я супроводжував цивільних журналістів, але здебільшого сам робив фото й писав короткі історії про окремих піхотинців та про їхню роботу. На початку перебування в Іраку мене відрядили до підрозділу, який займався роботою з цивільним населенням. Зустрічі з цивільним населенням уважалися небезпечною справою, бо під час таких місій невелика група морпіхів заглиблювалася на непідконтрольні території, щоб зустрітися з місцевими жителями. В рамках нашої місії старші офіцери спілкувалися з представниками місцевих шкільних адміністрацій, а всі решта охороняли їх чи розважалися зі школярами, граючи в футбол, роздаючи цукерки та шкільне приладдя. Один дуже боязкий хлопчик підійшов до мене і простягнув руку. Коли я дав йому маленьку гумку, його обличчя осяяла непідробна радість і він побіг до своєї сім’ї, високо тримаючи у руці свій подарунок вартістю у два центи. Я ніколи не бачив такої радості на обличчі дитини.
Я не вірю в миттєві просвітлення. Не вірю у поворотні моменти, адже, щоб змінитися, потрібно значно більше часу, ніж один момент. Я бачив надто багато людей, котрі щиро хотіли змінитися, але втрачали запал, коли ставало зрозуміло, скільки насправді зусиль для цього потрібно докласти. Але та конкретна мить із тим хлопчиком була дуже близькою до поворотної для мене. Протягом усього життя я затаював глибоку образу на світ. Злився на маму і тата, злився, що сідаю в шкільний автобус, коли інших дітей підвозять до школи друзі, злився, що не ношу брендовий одяг, злився на смерть дідуся, злився, що ми живемо в маленькому будиночку. Ці обра́зи не зникли в одну мить, але коли я стояв і роздивлявся юрбу дітей посеред роздертої війною країни, їхню школу без водопроводу, а ще – цього щасливого хлопчика, я почав усвідомлювати, як сильно мені поталанило: я народився у найвеличнішій країні світу, міг користуватися всіма сучасними зручностями, мав підтримку двох люблячих гілбілі та родину, котра, попри всі проблеми, беззастережно любила мене. І в цю мить я вирішив стати людиною, яка посміхатиметься, коли хтось даруватиме їй гумку. Не можу похвалитися, що повністю втілив цей намір у життя, але без того дня в Іраку я б ніколи й не спробував.
Інша річ, що змінила моє життя, мала систематичний характер. Починаючи з першого дня, з керівника муштри та злощасного шматка торту, і до останнього, коли я забрав документи й погнав додому, морська піхота вчила мене жити дорослим життям.