І хоч написано легко і читалося на одному подиху (книжку прочитала за день – 220ст.), вона викликала багато емоцій і певна, викличе в кожного читача, бо болить, навіть якщо намагаєшся звести довкола себе мур і заховатися, а воно болить

Тут кожен може упізнати себе, тоді, коли полетіли перші ракети, тоді, коли з нами сталося 24 лютого, того дня, коли прийняти не вдавалося, а ми здригалися. Тут наша реальність, те, що триває досі.

Скажу чесно, читання видалося не простим і емоційним, бо постійно подумки проводила паралелі і згадувала ті свої думки, які назавжди залишаться в пам’яті.

Тут про жінку, яка мала бізнес, про труднощі, повʼязані з діяльністю, коли ти маєш будівельну компанію, про травми працівників, про постійну відповідальність.

Головна героїня Зоя як прототип тисяч подібних жінок – сильна, витривала і здатна приймати рішення. І от коли сталося так, що одна з її працівниць померла через травму, отриману на роботі, Зоя вирушає на поміч її доньці, яка будь якої миті може опинитися в окупації…

Тут є російські танки, мародерство, знущання…
Описано ті моменти, які відбувалися насправді, адже авторка задля правдивості працювала з публіцистикою і звернулася до очевидців, які пережили окупацію.

І хоч подальші сюжетні повороти, коли окупація лишається позаду, а минуле і пережите не відпускає, можуть здатися трохи надуманими, однак хочеться ж вірити в справедливість, якої ми так прагнемо.

Читаючи, думала, що з часом, коли ми доживемо до перемоги, постаріємо, а наші онуки питатимуть про ці роки, ми даватимемо такі книжки, аби вони почитали. Точно так, як ми зараз більше дізнаємося через художню літературу про часи Другої світової. Тому такі твори потрібні. Зараз потрібні і будуть потрібні потім.

Знаю, що не всі беруться за подібну літературу, та все ж насмілюсь радити.
Бо тут про нас. Кожного з нас.
Про нас усіх разом і кожного окремо.
Це наша реальність. Наша історія. Наше життя.

Беріть на замітку. Якщо не зараз, то згодом, але прочитайте!