Автор: Франко ФАДЖАНІ [Franco Faggiani]
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Любов КОТЛЯР
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:224
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2024
ISBN: 9786175530672

У серпні 2016-го року Франческа Каподіферро, геолог за фахом і командир пожежної бригади за професією з Риму, перебуває в горах Монті-делла-Лаґа, на межі трьох регіонів – Лаціо, Марке та Абруццо, де має виконати дуже важливе завдання. Увечері 24-го серпня вона разом зі своїми собаками-шукачами зупиняється на нічліг вище Аматриче, але якраз тієї ночі страшний землетрус стирає з лиця землі містечко і сусідні поселення. Таким чином Франческа однією з перших прибуває на місце стихійного лиха, щоб організувати рятувальні операції.

Книга про велич і силу природи,  про здатність людини пристосуватися до її законів. Події відбуваються в одному з найменш відомих і найкрасивіших регіонів Італії.

Замовити книжку

* * *
Протягом першого дня я моталася туди-сюди між машиною, палаткою і гірським виступом наді мною, переносячи в своєму наплічнику, окрім власних речей, усе обладнання, контрольну станцію, мітки, дроти і датчики, які в наступні два дні почала встановлювати і сполучати у визначених місцях по схилу. Робота просувалася повільно, тому що вимагала уважного спостереження за ґрунтом, а результати лише посилили мою тривогу. Опис директора Россетті виявився точним: на західних схилах були сліди невеликих зсувів, розломи, в які дощова вода могла легко проникати, а потім, завдяки впливу снігу й морозу, розширила б ті тріщини, перетворивши їх на провалля.
Таким чином гора зазнала б серйозної шкоди в результаті її бічних відломів. Отже, я встановила датчики й мітки, які мали служити точками відліку на найризикованіших ділянках, а потім позначила на мапі їх точне розташування — до міліметра, — аби згодом хтось міг щодня перевіряти їх за допомогою бінокля і з даними під рукою, щоб тримати ситуацію під контролем, принаймні в загальному плані. Під вечір третього дня я спустилася до палатки, щоб поїсти і перепочити пару годин. Нуццо деякий час полежав поряд зі мною, а потім йому, напевно, набридло, і він кинувся назустріч маленькому дикому кабанчику, що якраз необережно вистромив голову з кущів.
Він, мабуть, прийняв його за нового приятеля для ігрищ, двічі чи тричі стрибнув навколо, а потім обоє зникли за
деревами. Повернувся він згодом, вже у доброму товаристві. Куди б ми не поїхали, він завжди знаходив собі компанію. Майже відразу за його хвостом з’явилися двоє великих чорних псів, за якими сунула отара. Я бачила, як вони повільно вигулькнули з лісу: спершу лише кілька рухливих загривків, потім ціла кудлата хвиля, що поволі наростала, як морський прилив, навалювалася і піднімалася трав’янистим берегом. І нарешті перетворилася на велетенську масу, яку підганяли двоє чоловіків і ще двоє собак. Вибравшись із лісу, вівці розбрелися довкола, як вода з джерела, що знаходить виїмку на своєму шляху і розливається по всьому полю.
Пастухи помітили мене, окриком відкликали собак, жестами привіталися, і тоді я змогла рушити їм назустріч.
Адріян і Доротея (так їх звали) мали ще й мула, який плівся за ними без повода, навантажений усіма пожитками кочових пастухів: харчами, ковдрами, одягом, рушниками, гумовими чобітьми.
Ми деякий час погомоніли з ними, для мене це була приємна нагода урізноманітнити свій час після трьох днів самотності і клопотів. Адріян, молодий румун, виявився професійним пастухом, а Доротея, яка мала македонське коріння, була його супутницею життя.
— І хранителькою отари, — уточнив юнак весело, вказуючи на овець.
— Я стала нею через шалене кохання, — пояснила дівчина усміхнено. — Ще три роки тому я працювала ветеринаркою у Вітербо, потім одного дня власник отари доручив мені поїхати й перевірити стан тварин, яких випасав Адріян, отоді мене й вразило мов блискавкою, — гірше, аніж під час серпневої грози.
З того дня вони вже більше не розлучалися, розділивши кочове життя, що влітку приводило їх у ті гори, а на зиму
змушувало перебиратися після тривалого перегону отари на узбережжя Лаціо, вздовж русла ріки Амазено, де вони
знаходили собі притулок у садибі поблизу абатства Фоссанова.
Поки ми сиділи просто на траві й неспішно перемовлялися, земля під нами раптом задвигтіла від глухого гуркоту. Я запитально роззирнулася довкола. Доротея розсміялася.
— Це коні, — пояснила вона, показуючи вище, на схил гори, де якась чорна пляма, здавалося, швидко скочувалася донизу в нашому напрямку, ніби ціла скеляста маса відірвалася від гори. — Так гарно спостерігати за ними, коли вони розганяються галопом, усім табуном.
— То їх там, мабуть, багато! Чуєш, який тупіт! — вигукнула я, здивована глухим звуком, що наростав.
— Біля сотні, влітку вони на вільному випасі тут у горах, — продовжувала дівчина. — Належать різним господарям, які навесні збираються і виганяють табун на верховинні пасовища, де ті потім живуть як дикі. А наприкінці осені, вже з першим снігом, господарі повертаються по них, щоб пригнати в долину й передати місцевим торговцям.
— Табун ніколи не залишається надовго в одному місці, тому що в ньому двоє чи троє жеребців, які постійно б’ються між собою і баламутять решту, — втрутився до розмови Адріян, який, уважно спостерігаючи за норовом кожної тварини, вмів наперед визначити поведінку цілого стада. — Треба, щоб хтось їх розділив, інакше табун протягом усього часу гасатиме без упину, і господарі наприкінці літнього сезону отримають худих і знервованих коней.
Необхідно добре знати тварин, розуміти, що вони думають, перш ніж приймати такі рішення; звести коней в один табун не так просто, адже в жеребців, кобил та лошат є власний характер, свої ритми, і не обов’язково, щоб усі мирно уживались одне з одним! — завершив він, невдоволено похитавши головою.
Коні тим часом промчали повз нас скаженим галопом, — тісним табуном, голови витягнуті, гриви розвіяні вітром, — від чого земля задвигтіла у нас під ногами.
Затим несподівано спинилися трохи далі, на пасовищі, незважаючи на нашу присутність і на двох собак, які знову загавкали недружним хором, а Нуццо обмежився тим, що кинувся шалено ганяти по колу, радіючи такій несподіваній розвазі. Руфус, який лежав у траві біля палатки на дві сотні метрів вище, оглядав сцену і світ під собою зі звичною байдужістю, поклавши голову на витягнуті передні лапи.
Молода пара пастухів рушила в дорогу вже під вечір, скеровуючи отару на порослі травою галявини, які виднілися далі поміж буковими перелісками вздовж гірських потоків, що збігали серед скель з тихим дзюркотом, який нагадував шелест сухого листя, підхопленого легкими поривами вітерцю. Я повернулася до свого табору, закріпила краще палатку, тому що вітер під вечір набирав силу і тріпав палатку за боки, залітаючи всередину. Потім погодувала собак, швидко повечеряла сама ліофілізованим супом, кубиками спеку і сухофруктами, які зберігала в резервному ящику, що його геніальний Берті, один із членів моєї бригади, навчив мене охолоджувати за допомогою енергії, виробленої машинним акумулятором.
Пізніше, коли сутінки вже поповзли догори з долини, я вляглася біля входу до палатки, сперлася головою на лікті
і стала слухати вітер.
Я завжди так робила разом із матір’ю, коли приїжджала до неї, до її самотньої вілли на березі озера. Там вітер міг дути по два, а то й по три дні безперестанку, і тоді ми годинами сиділи надворі — часом навіть уночі, коли відсутність інших звуків навколо надавала йому зовсім інших тонів та ефектів.
— Вітер є одним із явищ природи, до того ж найдемократичнішим, адже водночас існує для всіх, — любила
повторювати мати і звертала мою увагу на снігові шапки, що під його подувами відділялися від верхівок скель або вкривали хребти гірських масивів, на блиск променів на хвилястій поверхні озера, що змінювало свій колір, на
похитування гілок молодих дерев, які ніби готувалися кинутись у танок, на перекочування листя на лугу, яке досі лежало там непорушним сухим килимом. А ще були звуки: шурхіт поривів між трояндовими кущами, куди вітер прокрадався, щоб поцупити найніжніші пелюстки й понести їх у далечінь, довгий стогін між деревами в лісі, його тихе бубоніння в камінах, де він почувався несподівано ув’язненим, дзвін сталевих ланцюгів від човнів, витягнутих з озера на сушу біля причалу відразу за нашим садом. Той причал, який зробив мій батько на початку своєї кар’єри інженера-конструктора, був причиною, через яку мої батьки зустрілися вперше. На тогочасній світлині, яка ще й досі стоїть у рамці на фортепіано у віллі на Тунському озері, зображено батька з веселою, хвальковитою усмішкою і мою матір поряд, вродливу, вишукану і неуважну, з довгим волоссям, розвіяним легким озерним вітерцем.
Блискавку можна побачити, до снігу можна доторкнутися, дощ відчуваєш на собі, а хмари постійно набувають нових, химерних форм. У вітру є лише голос, і він шукає тих, хто його слухатиме. А я завжди готова це робити.
Інколи мені хочеться бути вітром — легеньким, який лише пролітає, пестить і не залишає слідів.
Я довго так лежала, аж поки пориви вітру не набули ще більшої сили, а потім несподівано вщухли, ніби раптом змінили напрямок. Я залізла до спального мішка, залишивши вхідний край палатки відхиленим, щоб можна було поглядати надвір. Часто в такі хвилини мене охоплювала самотність, але здебільшого, як і того разу, мені подобалося її відчувати, принаймні розуміти, адже майже ніхто її не любить. На вершині тільки я, клаптик землі, щоб можна було влягтися, і безмежне небо, по якому невпинно мандрували хмари, зграї птахів, малесенькі насінинки і легенькі листочки — невагомі, як маленькі пір’їнки, як швидкоплинні думки. Я могла бути де завгодно в світі або ніде, і ця думка наповнювала мене глибоким відчуттям свободи. Відчуттям тільки моєї власної, особистої свободи, якої ні з ким ніколи не розділити.