Автор: Міха МАЦЦІНІ [Miha Mazzini]
Мова оригіналу: словенська
Перекладач: Мар’яна КЛИМЕЦЬ
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:224
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2024
ISBN: 9786175530771

У неї відібрали ідентичність, а тепер прийшли по її дитину…

Що станеться, якщо ви опинитеся поза системою? Вас можуть витурити з країни, конфіскувати квартиру, залишити без роботи, медичного страхування і навіть відібрати дитину. Незалежна Словенія, 1992 рік, одинока мати Зала в пологовому будинку з’ясовує, що її немає в реєстрі громадян і тому офіційно не існує. Ані її, ані її немовляти. Гарячкові пошуки виходу з ситуації переходять у напружену драму й водночас стають нарисом про долі жертв Закону щодо іноземців від 26 лютого 1992 року: тоді Міністерство внутрішніх справ Словенії видалило зі своїх комп’ютерних систем 25 671 особу, паспорти цих людей були анульовані.

Замовити книжку https://anetta-publishers.com/books/262

*
Зала поклала дитину на плече й легенько нею потрусила, проводячи ритуал відригування. Немовля здавалося невагомим, і жінка ніяк не могла відірвати очей від своїх рук, бо не була певна, що тримає його, водночас пережи-ваючи, чи не стиснула маля надто сильно. Його тепло від-чувалося крізь повзунки, а пальчики час від часу тріпотіли, немов вусики
глибоководної рослини.
Пояс розв’язався, і Зала відчула, як халат розходиться й оголює її. Вона обережно підтримувала дитину лише лівою рукою, і спробувала зав’язатися.
— Можете дати дитину мені, — почула за спиною глибокий голос і на мить подумала, що до неї звернувся чоловік.
Та жінка не простягувала рук, тримала долоні чи не паралельно до грудей, закутих у бюстгальтер, який закривав їх повністю і втримував у нерухомому положенні.
— Пані Авбар, директорка пологового. Дуже приємно, — додала вона, кивнувши головою. У ній усе випромінювало владність: зачіска, яка не піддавалася силі тяжіння завдяки хімічним засобам, накрохмалений комірець, білий костюм і чорна блуза, тонкий ланцюжок, схований у скромному декольте, і туфлі на шпильках, які змушували думати про кинджали. Товстий шар пудри вкривав лице, наче сніг землю, і придушував будь-який вираз обличчя, хоча власниця, мабуть, хотіла приховати лише роки. Залі здалося, ніби очі співрозмовниці свердлять її наскрізь і щомиті видобувають щось нове, щось, що вона б воліла приховати.
Вони колись мешкали в одній багатоповерхівці, де сусідка над ними мала кішку з таким самісіньким поглядом. Зала ніколи не насмілилася погладити тварину.
Породілля двома руками закрила немовля, і халат урешті-решт розійшовся.
Губи жінки, що стояла перед нею ледь вигнулися, немов збиралися висловити протест, якби власниця дозволила їм такий вибрик.
Тіло не хотіло відпускати дитину, однак утрутився розум. Зала чотирнадцять років пропрацювала вихователькою в дитсадку й щоосені зустрічала нових батьків.
За кілька років вона зауважила, що думка про них складається миттєво, гарна чи погана, хоч останню вона намагалася притлумити, усіляко їх вигороджуючи — бачиш, тато (чи мама) такі приємні й, напевно, гарні сім’янини, і всяке таке; та за деякий час Зала збагнула, що перше враження рідко коли є оманливим, тож стала відстежувати свої імпульси, пробувала подовжити їх і втримати в собі, якщо була така можливість. Іноді, уже прийшовши додому, у спокої пробуджувала вражіння, препарувала їх і вивчала. На шостий рік кваліфікувала одну матір як злодійку й кілька місяців пантрувала, коли та приводила й забирала дитину, аж поки не збагнула, що обличчя тієї мами було схожим на обличчя жінки, яка їх обікрала, коли батько служив у Бітолі в Північній Македонії. Звідтоді Зала перестала довіряти інстинкту. Адже що, коли це просто минулий досвід і спогад про забуті обличчя? Зрештою, вона так і не визначилася щодо своєї здатності охарактеризувати людину з першого погляду, окрім випадків, коли інтуїція аж заходилася криком, як от зараз.
У коридорі не було більше нікого, директорка очікувала, тож розум переміг, і Зала обережно переклала сина в долоні, що його дожидали.
Вона швидко загорнулася в халат, зав’язала зав’язки й простягнула руки по дитину.
— Дякую!
Жінка кивнула:
— Дуже гарний хлопчик! Здоровий, гарний… Вам пощастило!
— Я знаю, дякую.
Директорка мовчала, очі далі свердлили, Зала стала переминатися з ноги на ногу. Частина її сердилася на покірність, яка не дозволяла піти просто так, бо ж перед нею начальниця. «Чи я б дала потримати дитину прибиральниці?» — питала себе й згадала, як у садку мусила докладати зусиль, щоб не переборщувати з догідливістю перед тамтешньою завідувачкою. Коли вона опинялася в схожій ситуації, почувалася ніби на дресируванні, дуже бентежилася, а потім важко відновлювала рівновагу.
— Але… — заговоривши знову, директорка дозволила словам згаснути, як сірнику, за яким в’ється довга цівка диму.
— Що?
— Ви іноземка?
— Що ви маєте на увазі?
— Я подумала… Вас ніхто не навідує… І… — жінка кивнула на дитину, — батька теж нема…
— Подруги поїхали на море. Кликали й мене, але я не поїхала, ну бо всяке може бути, і добре зробила, — Зала ледь не захлинулася від голосу, який кричав у ній: «Забагато слів! Забагато».
Вона ковтнула слину й додала:
— Я люблянка.
— Ага, — бухнуло, наче гільйотина.
«Вона цього навчилася чи народилася такою? — дивувалася Зала. — Якщо є якісь такі курси, то я б теж могла навчитися?» — «Проте, — доєднався тоненький голосок, — чи після того ти була б собою?»
— Вас немає в базі даних, — директорка говорила, якось нерівномірно виділяючи склади.
— Як? Що це означає?
— Вас нема в базі комп’ютера…
— Того я не знаю… — кволо відповіла Зала, а тоді додала твердіше: —Дотепер усе завжди було в порядку.
Директорка розкрила долоню, знову тримаючи її біля тіла, наче не любила коли щось віддалялося від неї, хоч би й кінцівки.
— Не переживайте, ми про все подбаємо. Ви в надійних руках.
Вона стиснула долоню, лишивши на волі лише витягнутий вказівний палець. Покивала ним, обернувшись до немовляти:
— Буц-буц.