Автор: Едоардо де АНДЖЕЛІС [EDOARDO DE ANGELIS]
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Ганна ЗАЛЕВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:140
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання: 2025
ISBN: 9786175531013
Інформація про оригінал
Перекладено за виданням: EDOARDO DE ANGELIS SANDRO VERONESI, COMANDANTE
ISBN оригіналу: 978-88-301-0568-3
Видавець оригіналу:© 2019 Giunti Editore S.p.A. / Bompiani, Firenze-Milano

«Ми — італійські моряки, у нас за плечима дві тисячі років цивілізації, і саме так ми чинимо». Таку відповідь командир підводного човна Сальваторе Тодаро дав грос-адміралу Третього Рейху Карлу Деніцу після того, як у 1940 році врятував екіпаж бельгійського торговельного судна. За законами війни команданте мав усі підстави потопити це судно й потопив, а от за законами моря, мусив урятувати потерпілих у кораблетрощі й урятував. Це був непростий вибір. Його не розуміла власна команда, його не зрозумів навіть бельгійський капітан, бо сам навряд чи б так учинив, хоч після війни цей капітан з частиною врятованого екіпажу приїхав до Ліворно привітати вдову Тодаро і встановити меморіальну дошку на надгробку свого рятівника.

Історія про людську гідність і благородство, які проявив Тодаро і якими пройнявся навіть командир англійського конвою, пропустивши його субмарину в напрямку Азорських островів. Чому Едоардо Де Анджеліс та Сандро Веронезі нею зацікавилися? Відповідь ви знайдете в передмові, сьогодні історія команданте Тодаро набуває нового звучання, знову війна, знову екзистенційні питання: чи є місце людяності на війні? Чому ж наш ворог виявляє таку тотальну жорстокість? Утім, на сторінках «Команданте» немає моралізаторства, є натомість чудова оповідь про реальні події і реальних людей, які уможливлювали неможливе, про команданте Тодаро, якого називали магом, який лікував біль у хребті йогою, читав індійські трактати та вчив перську мову. До речі, за іншими джерелами його відповідь Деніцу була більш зухвалою: «У декого, на відміну від мене, немає двох тисяч років цивілізації за плечима».

Роман «Команданте» доповнює однойменний фільм, прем’єра якого відбулася у 2023 році на відкритті Венеційського кінофестивалю, але прозовий твір розкриває цю історію глибше й цікавіше, хоч концептуально й збігається зі сценарієм. Той випадок, коли фільм дивовижно чудовий, але книжка все одно краще!

Мені стало ніяково від такого невігластва, у моїх очах він знав усе, а тут … я ніби побачив його голим. «Так я ж з Кьоджі, — пояснив він, — точніше з Сотомаріни»[1].
Потім він швидко опанував себе й перевів розмову на речі, яких не знаю я та які знає він, бо ж він команданте. Розповів, що «Каппелліні» вже бував на Гібралтарі під командуванням Мазі, але пройти не зміг і перед поверненням на десять днів затримався в Сеуті під захистом так званого іспанського нейтралітету, і з пагорба, що за портом, команданте Мазі вивчав систему захисту англійців у протоці. Тодаро повідомив: «Лазівка для проходу є» і показав її на морській мапі. Щоправда, розміром вона з пляшкове горлечко, але є.
Він перелічив субмарини, які за останній місяць змогли там пройти: «Маласпіна», «Барбаріго», «Дандоло», «Марконі», «Фінці», «Баньоліні» й навіть «Леонардо да Вінчі» два дні тому під командуванням Кальфи. Усього сім.
«А ми, — сказав він, — невже ми дурні невтьопні й не зробимо так само?»
І це — прекрасна риса Сальваторе Тодаро. Коли він у чомусь упевнений, ти одразу переймаєш його впевненість.
«З найсучаснішим човном нашої флотилії, — додав він, — та з найкращим вістовим Королівського військово-морського флоту Італії! Невже ми дурні якісь?»
Час 09:35
Занурення.

5. Скьяссі

Без війни тут можна з’їхати з глузду. Якби ми пливли просто так, уже б геть здуріли. Цілий день юрмитися один біля одного, де запахи тіла змішуються із запахами мастила та дизеля, цілий день зосереджено прислухатися, уявляти, завбачати, у голові вже жодної доброї думки. І вдень, і вночі, на поверхні і під водою ми зачинені в спертому повітрі, води на помитися обмаль, їжа — самі консерви, твої очі весь час втуплені в прилади, у якісь стрі лочки, за якими треба постійно пильнувати, уже й у карти грати ліньки, і курити нема охоти, бо постійна сонливість отупляє. Я бачив, як моряки спали стоячи. Що на субмарині вбиває всяке бажання жити, так це власне плавання, курсантам треба розповідати про будні, а не про атаки, не про пуски торпед чи свист при швидкому зануренні, коли за кілька метрів від тебе вибухають бомби: то чудові моменти, ти ризикуєш життям, отже, є чим ризикувати. А коли навколо лише сморід і рух субмарини, лише жертовність і порожнеча (а це більшість часу), тоді ти ризикуєш не так втратити життя, як здоровий глузд.
Слава Богу, в очікуванні війни в нас є інша радість. Я — радист, мої прилади мовчать по дванадцять годин на день,
бо ми під водою, і тоді я мушу слухати гідрофон разом з Мінніті, а там кожен шум — це питання («Що це було? А це? А те?»), і щоб знайти відповідь, досвід допомагає більше за слух, фантазія — більше за досвід, а параноя — більше за фантазію. А щодо радості, то її роздаю саме я, радист. «Aquí Radio Andorra». Говорить «Радіо Андорра», каже теплий і ніжний дівочий голос, і кожен з нас мріє про цю дівчину, кожен уявляє її по-своєму. Говорить «Радіо Андорра»: єдине радіо у світі, що під час війни не розповідає про війну, а транслює лише пісні про кохання — цілими днями, цілими ночами, американські, французькі, іспанські пісні й лише в жіночому виконанні. Мабуть, у них антена заввишки сто метрів десь у чорта на рогах, бо враження таке, що з неї йде найпотужніший сигнал в Європі, який жоден уряд не здатен заглушити, адже Андорра — окрема держава, вільна держава і своїм радіо вона дістається до кожної людини на землі, до кожного судна на морі. Тож ми всі його слухаємо, і ми, і наші вороги — усі. Слухаємо вдень під водою, слухаємо вночі на поверхні, коли спливаємо, щоб набрати повітря й зарядити акумулятори: весь корабель його слухає, усю ніч з гучномовців лунають жіночі голоси, а ми їх уявляємо голосами наших жінок. Говорить «Радіо Андорра», як прохолодна рука медсестри на чолі, як обіцянка швидкого одужання, що на вухо шепотіла мати. Говорить «Радіо Андорра», і весь човен співає разом із цими голосами, що розповідають про любов, ці голоси нагадують голос сестри, яка нахи ляється над тобою й утішає, коли ти злий на весь світ, вони з тобою всюди: у командному пункті, у машинному відділенні чи торпедних відсіках, у рубці чи в гамаку, розтягнутому між стінками останніх кают, тобто в шматі тканини з моржами, звідки хтось навернувся під час відпочинку. Говорить «Радіо Андорра», і навіть офіцери заплющують очі, і команданте заплющує очі, хоча він ніколи цього не робить, навіть коли спить. Утім, як настає його черга зачинятися в каюті, я зменшую гучність і ніхто не сперечається. Нехай хоч годинку поспить, а вся ця насолода у вухах може його потурбувати. Про нього багато чого кажуть, наприклад, що він був на борту «Маласпіни», коли та потопила «Брітіш Фейм», що він чаклун, факір, гіпнотизер, що ніколи не спить: але хто розносить усі ці нісенітниці, сам зізнається, що не знає, правда це чи ні, тож краще не ризикувати й не турбувати його, краще приглушити музику, бо це він веде нас на війну. А нам уже свербить повоювати, бо так, як зараз: на війні і без війни, ми наче загубилися в морі, і цього «Радіо Андорра» замало, аби нас відшукали.

6. Джіджіно

У перший день, тіко ми відплили, приходить до камбуза команданте й питає: ти професійний кухар? Так точно, кажу. Вже плавав? Так точно. Потім запитує, знаю я назви венеційських страв? Самих відомих. Так точно. Назви їх, каже. Печінка по-венеційськи. Далі? А ну ж, назви всі, що вмієш готувати. Баккалá мантекато, кажу, тобто намазка з тріски. Сардини в ароматному соусі. Біголі з анчоусами. Варений краб-павук. Рибне бродетто. Рис з горохом «різібізі». Поки я вимовляю всі ці назви, він заплющує очі, а коли команданте заплющує очі, здається, весь світ мусить зачекати. Фарширована качка. Суп «кастрадіна» з копченою бараниною. Полента з креветками лагуни. Краби моеке смажені. Зненацька він розплющує очі й ніби ніяковіє. Він перериває мене й каже: усі ті добрі продукти, що ми завантажили, чіпати не можна, треба готувати тільки пасту без соусів і консерви. Чому? Не каже. Наказ є наказ. А ще додає: поки я пораюсь на кухні, мушу вимовляти всі ласощі, які тільки вмію готувати, при чому зі всієї Італії, як щойно називав венеційські страви. Я ж знаюсь на кухні зі всієї Італії? Так точно! — відповідаю. І тоді мені наказано без упину, вголос називати геть усі страви, що я тіко знаю. Наче вервицю перебираєш, каже він, наче молитву читаєш. Ще один наказ, але цього разу я добре зрозумів, навіщо. Овочевий бродо, курячий бродо, бродо з каплуна, з м’яса, томлене м’ясо, томлене м’ясо з цибулевою піджаркою, м’ясо по-римськи «пік’япó», тельбухи з яйцем, теляча печінка по-військовому, баранина «кастрато алла фінанцьєра», потрух ягняти у вині, тельбухи в маринаді «корателла», нога ягняти в маслі, язик сальмí, манна запіканка, запіканка з рису і тельбухів, казанок рису і картоплі з мідія ми, неаполітанське рисове сартý, томати з рисом, рисові кульки «аранчіні», рисові суплí по-римськи, фаршировані макарони, кнелі, тобто фрикадельки з телячих
нирок, які вигадав французький кухар для свого беззубого господаря, польпетоне з м’ясного фаршу, польпетоне баккалá з тріски, круті яйця по-чилентійськи, фаршировані яйця, фаршировані м’ясні рулетики, кролик під соусом, запечений заєць, фарширована цесарка, фарширований голуб, запіканка з голубом, куряче фрікасе, курка під вином Марсала, курка по-селянськи, курка з яєчним соусом, курка без кісток, тушковане м’ясо «стракотто», мисливська печеня «пепозо», морозиво «пачуго» з фруктою, ломбардійська касоела зі свинячими обрізками та капустою, фрікандо, кров’яні ковбаски, полента з сосисками, неаполітанський омлет з макаронами, пісний омлет по-неаполітанськи, омлети всіх видів, смажений з цибулею та томатами перець, запечені баклажани по-пармськи, баклажани по-всякому, пончики «фрітелле» хлібні, медові, рисові, кукурудзяні, спагеті з морськими черенками, з мідіями, з хеком, з анчоусами, з каракатицею, з салатом,
лапша «пападеле» з зайцем, галушечки ньокі картопляні, кукурудзяні, манні, макарони Сан Джованьєлло, паста «кавателлі» з дикою м’ятою, паста «фузіллі» з грибом-яєшником, макарони з помідорами, макаронна запіканка, печені макарони, макарони з м’ясом і підливкою, макарони по-сицілійськи, по-болонськи, по-французьки з сиром грюєр, макарони всіх видів, різотто з жаб’ячим м’ясом, з мідіями, з молюсками, з грибами, з горохом, по-міланськи, тальятеле з шинкою у підливі, паста з квасолею, паста з нутом, паста з картоплею, паста і картопля під сиром провола…
Рано чи пізно всі проходять повз камбуз і чують мою нескінченну літанію. Усім відомо, що я постійно готую те саме: соус «аматрічана»[2] без помідорів, тому він називається «гріча»[3], це якщо пощастить, а як не пощастить, то навіть без щічок чи підчеревка, і тоді він іде без назви. Просто макарони з часником і олією. Плюс консервоване м’ясо, цього добра повно. А ще галети. Навіть команданте й офіцери вдовольняються таким прісним харчем, від нього вже всіх одвертає. Але я знаю багато смачних страв, хлопці приходять послухати, а я радий старатися, перебираю назви вголос, як наказав команданте. Тоді до них вертається бодай якесь бажання їсти, бо ці консерви його в кого хочеш відіб’ють, і хлопці їдять, хай не через «хочу», а через «треба», але ж їдять.
…імпепата з мідіями, зупа з морепродуктів «качуко», рибна зупа, зупа на кефалевій юшці, зупа з яйцем «пане д’уово», королівська зупа, іспанська зупа, «фарширована зупа» зі шматочками хліба, що спочатку обвалюють у суміші моцарели з мортаделою й смажать в олії, зупа з сочевицею, зупа з жаб’ячим м’ясом, зупа з равликами, зупа з іспанським артишоком, зупа «софріто» з овочевою засмажкою, панкотто зі шматочків зачерствілого хліба, коржички «фаріната», тосканський суп «паппа аль помодоро», суп «ріболліта» з тосканською капустою, мінестроне всіх видів, кускус по-ізраїльськи, молочна мінестра, мінестра мілефанті з цяточками пасти, весільна мінестра, мінестра з цикорієм і латуком, мінестра з рікоттою, з манкою, з сухарями, банья кауда з часником і анчоусами, м’ясний телячий хлібець, вітелло тоннато, тобто телятина в тунцевому соусі, каплун у бичачому міхурі, цукіні замариновані в гострому соусі, фаршировані цукіні, боби з цикорієм, ріпові суцвіття «фріареллі», квасоля в соусі бешамель, квасоля томлена, квасоля в соусі «аль учелетто», іспанський артишок в печі, цибуля в кисло-солодкому соусі, фарширована селера, артишоки з грибами, гриби з підливкою, гриби в олії, гриби по-всякому, картопля по-всякому, шпинат, спаржа, рапіні, броколі, савойська капуста, м’ясний салат, риба в сухарях, риба з підливкою, тріска по-палермськи, плямиста акула смажена, камбала у вині, султанка з шинкою, султанка під соусом маринара, на решітці, по-ліворнійськи, тунець по-всякому, кілька маринована, кілька смажена, кілька зі скоринкою, фарширована макрель, салат з восьминогом і картоплею, восьминіжки «Санта Лючія», мурена капрезе, вугор з підливкою, вугор по-всякому, вугор різдвяний смажений, лящ в ароматній підливці «аква пацца», баккалá по-неаполітанськи, спинки стоккафіссо, стоккафіссо в білому соусі з оливами, фальшива риба, ростбіф по-англійськи,
телятина по-генуезьки, стейк «піцайола буфало» по-неаполітанськи, кролик по-іскійськи, нирки по-паризьки, свиняча вирізка по-флорентийськи, фегателлі зі свинячої печінки в сітці по-тосканськи, капуста в глечику, кукурудзяні деруни «скацьолі»…
Я спитав у вістового Маркона, він товаришує з команданте, бо колись вони разом розбилися. Чому, питаю я, чому у нас на складі лежить картопля, кабачки, сир, ковбаси, кукурудзяна крупа, тісто листкове та пісочне, а я їх зовсім не можу чіпати? Здогадайся сам, відповів вістовий, бо знати такі речі — не моя справа. І я здогадався. Ми мусимо плисти в Атлантику, кажу я, а там усе буде гірше за цей гармидер, тож ми приберігаємо найкраще на потім. Вістовий і бровою не повів на своєму пожованому обличчі. А ще? Я знову здогадався. А ще, щоб плавати в Атлантиці, нам прийдеться пройти Гібралтар, кажу я, а щоб пройти Гібралтар, нам треба думати про всі файні речі в житті, що лишаються по цей бік. Голубко моя Анно, ми щойно заручилися: по цей бік. Наші матері, гроші, сонячні дні: все тут, по цей бік. І навіть смачна їжа, ньокі під соусом, смажена полента: усе чекає нас по цей бік, кажу я. Тому? Вістовий знов і бровою не повів на своєму пожованому обличчі.

[1] Сотомаріна — містечко на березі Адріатичного моря, зараз є частиною комуни Кьоджа (провінція Венеції).

[2] Соус походженням з провінції Лаціо: гуанчале (сиров’ялені свинячі щоки), овечий сир та помідори.

[3] Соус такого самого походження: овечий сир «Пекоріно романо», чорний перець та гуанчале.