Дорошко М., Алєксєйченко О.

Війни і «заморожені» конфлікти в політиці Російської Федерації на пострадянському просторі : монографія / Микола Дорошко, Олександр Алєксєйченко. – Київ : Ніка-Центр, 2025. – 192 с.

ISBN 978-966-7067-48-9

Ця наукова праця про російську політику «підпалу» й «заморожування» конфліктів в Азербайджані, Грузії й Молдові, а також про російські війни в Грузії та Україні. На підставі аналізу історико-політичних, економічних і соціально-гуманітарних передумов російських війн і конфліктів у країнах пострадянського простору, автори монографії переконують у тому, що усі вони слугують головній меті зовнішньої політики РФ – реставрації Радянського Союзу, що пішов у небуття у 1991 році. Також ця книжка про російські геополітичні поразки: остаточну – в Нагірному Карабасі, і гіпотетичну – як результат війни з Україною.
Для всіх, хто цікавиться політикою РФ на пострадянському просторі і перспективами розпаду російської імперії.

ЗМІСТ

Вступ
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади та документально-джерельна база дослідження 8
1.1. Теоретичні аспекти і методологічний інструментарій дослідження 8
1.2. Стан дослідження теми та її джерельна база 29
Розділ 2. Політика Російської Федерації в Придністровському регіоні Республіки Молдова 47
2.1. Історичне та геополітичне підґрунтя конфлікту в Придністров’ї 47
2.2. Позиція Росії щодо врегулювання «замороженого» конфлікту у Східній Молдові 56
Розділ 3. Політика Російської Федерації в Нагірному Карабасі 78
3.1. Передумови вірмено-азербайджанського конфлікту в Нагірному Карабасі 78
3.2. «Миротворчість» РФ в питанні нагірно-карабаського врегулювання та її наслідки 84
Розділ 4. Політика Російської Федерації щодо сепаратистських утворень на території Грузії 100
4.1. Політика Російської Федерації щодо грузинсько-абхазького конфлікту. 100
4.2. Політика Росії щодо грузинсько-осетинського конфлікту. 113
4.3. Російсько-грузинська війна 2008 р.: причини і наслідки 123
Розділ 5. Політика РФ в Україні в контексті відновлення радянської «імперії зла» 140
5.1. Історико-політичні передумови й ідеологічне підґрунтя політики Росії щодо України 140
5.2. Російсько-українські відносини в 1991–2014 роках 154
5.3. Збройна агресія РФ проти України після Євромайдану і Революції гідності 2013–2014 рр.: причини і наслідки 179
Висновки 187

Розділ 2
ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ В ПРИДНІСТРОВСЬКОМУ РЕГІОНІ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА

2.1.

Історичне та геополітичне підґрунтя конфлікту в При¬дністров’ї. Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин замість глобальної потенційної загрози руйнівного зіткнення двох систем маємо безліч субреґіональних, локальних конфліктів, зон напруженості, специфічних внутрішніх труднощів, у які було втягнуто (не потенційно, а реально) десятки країн. Практично всі конфлікти мають подібні історичні та геополітичні джерела, позаяк сторони, які конфліктують, свого часу стали об’єктом експансії великих держав, жертвами штучного структурування геополітичного простору; усі вони були обмежені у можливостях природного розвитку і сьогодні вирішують питання національного відродження. Особливо це впливає на локальні відносини та взаємини між сусідами. Саме з цього слід виходити, здійснюючи аналіз історичних та геополітичних витоків «замороженого» конфлікту в Придністровському регіоні Молдови, вивчаючи вплив на його врегулювання Російської Федерації.
Придністровський конфлікт має глибокі історичні корені. У XIII столітті територія Придністров’я, а точніше землі по середньому і верхньому Пруту (Покуття) та середньому Дністру (Пониззя) були залежні від Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХV ст., за правління господаря Стефана Великого (1457–1504), українськими землями по річці Прут заволоділо засноване у середині XIV століття Молдавське князівство.
Історична Молдова, що за територією істотно перевищувала сучасну Республіку Молдова, включаючи терени сучасних Молдови, Румунії та території українських Північної Буковини і Придунав’я, мала північним кордоном річку Дністер, тобто не включала до свого складу землі на лівому березі Дністра, об’єднані нині в самопроголошену Придністровську молдавську республіку (ПМР).
Територія лівобережжя Дністра – частина території українського Поділля, після занепаду державності Київської Русі і Галицько-Волин¬ського князівства в різні часи входила до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Османської і Російської імперій. У складі Молдови Придністров’я опинилося влітку 1940 р. після анексії Радянським Союзом території Бессарабії. Щоб зрозуміти як було втрачено українську територію і створене небезпечне вогнище конфліктності на Лівобережжі Дністра, слід детальніше зупинитися на витоках «бессарабської проблеми».
Межиріччя Дністра та Прута, що отримало назву Бессарабія, ще в XVIII столітті опинилося на шляху експансіоністських інтересів Російської імперії на Балканах. Програвши війну 1806–1812 років, Туреччина мусила поступитися Росії Бессарабією за Бухарестським мирним договором 1812 року. Отож на основі поділу, який здійснили дві конкуруючі між собою імперії, відбулося перше «легальне» входження Бессарабії до складу Росії. Пізніше за Адріанопольським договором 1829 р. Росія отримала ще й гирло Дунаю, що прилягає до південної частини Бессарабії. До 1828 року Бессарабія в складі Російської імперії користувалася статусом автономії, і місцева адміністрація вживала румунську мову поряд із російською. Проте незабаром автономію було ліквідовано, а румунську мову – виключено з офіційного обігу. Російська імперія почала проводити звичайну для своїх прикордонних територій політику «зміцнення кордонів», заселяючи Бессарабію переселенцями з внутрішніх регіонів імперії та ззовні. Так, наприклад, на початку ХІХ століття на півдні Бессарабії було засновано місто Болград як центр території, на якій оселилися болгари та гагаузи (православний тюркомовний етнос). Культурні зв’язки із запрутською Молдовою та сформованою в 1859 році унітарною румунською державою здійснювалися переважно на рівні місцевої інтелігенції.
Бурхливі політичні події, пов’язані в першу чергу з Лютневою революцією та жовтневим більшовицьким переворотом 1917 року в Росії, відгукнулись і в Бессарабії. У губернії було сформовано Сфатул Церій (Раду країни), структуру якого визначало представництво за національним критерієм. Декларацією Сфатул Церію від 2 грудня 1917 року було проголошено створення Молдавської Народної Респуб¬ліки. Розвал російського фронту і стихійна демобілізація російської армії відкрили шлях для введення в Бессарабію румунських військ, що викликало негативну реакцію з боку уряду радянської Росії. Також було накладено секвестр на румунський золотий фонд, що знаходився в Державному банку Росії. Актом Ради Народних Комісарів Росії від 13 січня 1918 року золотий фонд Румунії був оголошений «недоторканим для румунської олігархії». В умовах відкритого конфлікту з РНК 27 березня 1918 року Сфатул Церій проголосував за об’єднання Бессарабії і Румунії, проте на перших порах цей акт не було визнано рядом впливових держав, через що й виникло так зване бессарабське питання – питання про державну приналежність території Бессарабії. Воно визначало взаємини СРСР та Румунії періоду 1918–1940 рр. і зумовило територіальний конфлікт між цими сусідніми країнами.
Щодо території лівобережжя Дністра, то вона у кінці 1918–1919 рр. почергово перебувала під управлінням Директорії УНР, військ Антанти, денікінців, Червоної армії. В лютому 1920 р. тут встановилася радянська влада. Спочатку ця територія входила до складу Одеської і Подільської губерній, а 12 жовтня 1924 р. на землях лівобережжя Дністра було створено Автономну Молдавську СРР (АМСРР) у складі Української СРР. При цьому, більшовицьке керівництво менш за все переймалося відродженням молдавської державності. Створюючи АМСРР, Кремль демонстрував у такий спосіб незгоду з Паризьким протоколом про Бессарабію від 28 жовтня 1920 р., за яким Велика Британія, Франція, Італія та Японія визнавали анексію Бессарабії Румунією, здійснену 10 грудня 1918 р.
Ідея створення молдавської державності на лівобережжі Дністра, тобто в складі радянської України, була пов’язана з відновленням у близьких до армії колах більшовицької верхівки стратегічної лінії на світову революцію. Вирішення «бессарабського питання» мислилося як перший етап у розпалюванні революції на балканському напрямку.
Ідею створення автономної національної державності молдавського народу висловила на початку 1924 р. група компартійно-державних і військових діячів, вихідців з Бессарабії, що працювали у той час в Україні, і «московська» група румунських комуністів-інтернаціоналістів на чолі з І. Діку.
Основні принципи та шляхи реалізації ідеї створення молдавської автономії були викладені в доповідній записці відомого радянського військового діяча Г. Котовського, одного з керівників комуністичного підпілля в Бессарабії П. Ткаченка та інших молдавських комуністів, надісланій до ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У в лютому 1924 р. В ній, зокрема, зазначалося, що на лівому березі Дністра, в колишній Херсонській та Кам’янець-Подільській губерніях, компактно проживають від 500 до 800 тис. молдаван. Відтак, автори записки пропонували створити у складі УСРР Молдавську автономну республіку, а відносини між цими утвореннями формувати на федеративних засадах.
Лейтмотивом доповідної записки було твердження про те, що «Молдавська республіка може відіграти ту ж роль політико-про¬пагандистського фактора, що й Білоруська республіка щодо Польщі й Карельська – щодо Фінляндії. Вона слугувала б об’єктом привернення уваги та симпатій бессарабського населення й дала б іще більший привід претендувати на возз’єднання з нею Задністров’я» . Цю ідею підхопив і командувач Збройних сил в УССР М. Фрунзе, який особисто виступав за те, щоб Молдавська республіка формувалася на території України.
План створення молдавської союзної республіки групи румунських політичних емігрантів передбачав включення де-юре до її складу окупованої Румунією Бессарабії, вбачаючи в цьому важливий чинник поширення соціалістичної революції на Бессарабію та Румунію.
Не враховували обидва проєкти тільки «незначну» обставину, а саме, точку зору корінних мешканців Придністров’я – українців, предки яких свого часу колонізували цю територію. М.Скрипник – тодішній народний комісар юстиції УСРР, далекоглядно передбачаючи складність майбутнього повторного розмежування між обома респуб¬ліками у разі позитивного для СРСР розв’язання «бессарабського питання», пропонував створити Молдавську АСРР у складі РСФРР . Проте його пропозицію було відхилено.
Бессарабія в той час перебувала у складі Румунії. Тому створення Молдавської республіки могло в майбутньому викликати національно-територіальні суперечки, про що попереджав народний комісар закордонних справ СРСР Г. Чичерін. Він зазначав, зокрема, що ця проблема потребує уважної підготовки. Закликав зважати на міжнародну ситуацію, зокрема на «експансіоністські претензії румунського шовінізму». Доводив, що виявлення великої кількості молдаван на українській території лише посилить позиції румун у суперечці з питань Бессарабії. Г. Чичерін мав рацію, позаяк 1924 року було закладено «вибухівку» на багато років наперед. Відповідаючи на запит депутатів румунського парламенту, стривожених створенням радянської Молдавії, прем’єр-міністр Румунії І. Бретіану зауважив: «Ми (румуни) не маємо хвилюватися, навпаки, можемо лише радіти, що сусідня держава визнала, що в наших територіальних претензіях ми не пішли так далеко, як потрібно було б» . Цей вислів колишнього румунського прем’єра цитували у Придністров’ї в 1989–1990 рр., коли окремі політичні сили у Кишиневі згадали про свою румунську ідентичність.
Але в той час ідея створення Молдавської республіки потрапила на сприятливий ґрунт. У рамках проведення політики «коренізації» створювалися автономні республіки, автономні області та національні округи. В 1920–1923 рр. було утворено Башкирську, Дагестанську, Карельську, Бурят-Монгольську та інші автономні радянські соціалістичні республіки. Коли 1924 року постало питання про створення Молдавської автономної республіки, це мало кого здивувало.
Політичне підґрунтя створення АМРСР чітко проглядається в постанові політбюро ЦК РКП(б) від 29 липня 1924 року «Про Молдавську РСР», в якій говорилося про необхідність, передусім з політичних міркувань, виділення молдавського населення в спеціальну автономну республіку в складі УСРР і пропонувалося ЦК КП(б)У дати відповідні директиви українським радянським органам. Зрозуміло, що саме ця постанова й визначила форму державності в Молдавії на тому історичному етапі.
Таким чином, в результаті торжества принципу політичної доцільності до складу автономії, для забезпечення державного статусу АМСРР, було вирішено включити райони Лівобережжя Дністра, де молдавське населення не становило більшості. Законодавче оформлення АМСРР, що відбулося на ІІІ сесії ВУЦВК 8-го скликання у жовтні 1924 р., лише підтвердило те, що партійно-державні структури УСРР змушені були під тиском більшовицького партійного центру в Москві відступити від усталених на той час принципів визнання форм національно-державних утворень в СРСР, що, як правило, обґрунтовувалися відповідною кількістю етнічного населення і територією його компактного проживання. Остаточне встановлення кордонів АМСРР, що завершилось 1926 р., призвело до того, що більшість населення на її території становили українці – 50,4%, молдавани складали 34,2%, росіяни – 5,7%, євреї – 4,8%, представники інших національностей – 4,9%. Територія АМСРР охоплювала 14 районів з населенням у 545,5 тис. осіб .
Очевидно, що МАРСР було задумано як плацдарм для ідеологічної та територіальної експансії в напрямку Румунії. Це випливає передовсім із того, що західний кордон МАРСР було офіційно задекларовано не по Дністру, а по річці Прут. Територія Бессарабії на картах, виданих того часу в СРСР, фігурувала як «територія, що тимчасово перебуває під румунською окупацією».
Визнання того факту, що на території Бессарабії проживають ті ж етнічні румуни, що й у всій румунській державі, ускладнювало обґрунтування претензій СРСР на Бессарабію. Тому МАРСР стала своєрідним полігоном, де відпрацьовувалася політика, наслідки якої створили сприятливий ґрунт для подій, відомих як складові «придністровського конфлікту».
Головним завданням ідеологічної та репресивної машини тоталітарної держави стало «формування» на підконтрольній території молдавського, тобто не-румунського, народу. Принагідно варто коротко перерахувати ті варварські способи створення і насадження штучної молдавської мови, яка на відміну від румунської мала нібито слов’янське, а не латинське коріння: знищення в 1938 році інтелігенції, яка виступала за використання латинської графіки; насадження у свідомості населення території МАРСР образу ворога, котрий автоматично поширювався на все, що могло бути пов’язане з Румунією. Зрозуміло, було встановлено режим повної ізоляції від Румунії, що виключало будь-які міжособистісні контакти та контакти в сфері культури. Як приклад офіційної інтерпретації мовно-етнічної ситуації в Бессарабії можна процитувати «Большую советскую энциклопедию»: «Незважаючи на наявність спільного з населенням Румунії расового походження, молдавани все-таки відрізняються від румунів. Самі молдавани не вважають себе румунами. Непереборна ненависть до румунських поміщиків характерна для бессарабського молдаванина. Спільність мови у молдаван та румунів є вельми відносною. Ще й досі, через дев’ять років після окупації Бессарабії, румунській владі доводиться звертатися до молдавського населення молдавською, а не румунською мовою» .
Політичні наслідки утворення АМСРР влада УРСР відчула після того, як 28 червня 1940 р. СРСР, згідно з таємним додатковим протоколом пакту Молотова–Ріббентропа, анексував Бессарабію, північ Буковини і округ Герца, а Верховна Рада СРСР «йдучи назустріч побажанням трудящих» 2 серпня 1940 р. створила Молдавську РСР зі столицею у Кишиневі. 4 листопада 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР завершила формування території Молдавської РСР, встановивши кордон між нею і Українською РСР, внаслідок чого 8 з 14 районів АМСРР відійшли до складу України. Населення придністровських територій, які відходили до Молдавської РСР, не було переважно молдавським, що стало одним із важливих чинників виникнення придністровського конфлікту.
Щодо корінного населення Бессарабії, то ще до 28 червня 1940 р. значна частина місцевої адміністрації, священнослужителі, учителі, активісти різних політичних партій завважили за краще втекти за Прут. Ті, хто не вдався до такого кроку, в більшості своїй стали жертвами сталінських репресій. Мова корінного населення стала йменуватися «молдавською» і її перевели на кирилицю.
У Другу світову війну Румунія вступила 22 червня 1941 року на боці Німеччини. Офіційним приводом для цього стало проголошене завдання «визволення румунських земель». У Придністров’ї в період 1941–1944 років поведінка румунської адміністрації, яка проводила «чистки більшовицької зарази» серед місцевого населення та ін., в післявоєнний період також була використана ідеологічною машиною тоталітарної радянської держави як невідпорний аргумент для насадження антирумунських настроїв серед населення МРСР.
Повоєнна депортація, штучний голод 1947 року, внаслідок якого померли сотні тисяч людей, нав’язування примітивних сурогатів «молдавської радянської» культури за допомогою школи, мас-медіа, піонерії, комсомолу та компартії, сувора ізоляція МРСР від Румунії, гоніння КДБ і переслідування за щонайменші прояви «румунського націоналізму» (співробітники КДБ МРСР, які говорили «по-молдавськи», отримували 15% надбавки до зарплатні за знання «іноземної» румунської мови) – усе це разом призвело до досягнення поставленої мети: на момент початку політики перебудови в СРСР більшість корінного населення не ототожнювало себе з румунами і свято вірило в те, що говорить молдавською, а не румунською. Лише нечисленний прошарок інтелігенції був більш поінформованим про історичне минуле, аніж це дозволяла тоталітарна система, оскільки читав в оригіналі твори румунських класиків та істориків і знав про існування секретних додатків до пакту Молотова–Ріббентропа тощо.
1988 року в Молдавській РСР, як і в інших радянських республіках, виникла політична конфронтація з приводу мовних проблем. До цього моменту контраст між правобережною та лівобережною частиною Молдавії і так був уже доволі очевидним. У першу чергу це пояснювалося індустріалізацією та мілітаризацією лівобережного регіону. На 12% лівобережної частини території Молдавської РСР було сконцентровано понад 30% її промислового потенціалу, серед якого були й підприємства-монополісти воєнно-промислового комплексу (ВПК). Кадри для підприємств ВПК, у тому числі й некваліфіковані, завозилися переважно з РРФСР. В Тирасполі після Другої світової війни було розміщено штаб 14-ї армії Одеського військового округу, а в ряді населених пунктів Придністров’я – дислоковано численні військові частини. Відтак міста Тирасполь і Бендери (розташоване на правому березі Дністра) мали специфічний склад населення: тут був особливо високим відсоток офіцерів-відставників. Зрозуміло, що значний відсоток міського населення Придністров’я аж ніяк не вважав Молдавську РСР своєю батьківщиною, називаючи такою СРСР або ж (після його розвалу) – Росію. Згідно з Всесоюзним переписом населення 1989 року національні меншини в Молдавській РСР, які згодом стали «російськомовним населенням», становили 35%. На території Придністров’я (без м. Бендери) мешкало 39,9% молдаван, 28,3 – українців і 25,4% росіян. Найчисельнішою національною меншиною в Молдавській РСР, згідно з даними перепису 1989 року, були українці (600366 осіб., або 13,8%), проте лише близько 50 тис. з них називали рідною мовою українську .
До глибокого розколу молдавського суспільства в останні роки існування СРСР призвели суперечки з приводу державної мови. Специфіка МРСР в порівнянні з іншими республіками полягала в тому, що було порушено питання не лише про надання молдавській мові статусу державної, але й про «визнання її ідентичності з румунською» та про повернення до латинської графіки. «Російськомовне населення» пережило справжній стрес, особливо після того, як в умовах свободи слова, що раптом звалилася на суспільство, на мітингах Народного фронту воно почуло думку про необхідність радикального вирішення всіх проблем шляхом об’єднання МРСР з Румунією.
Відносна свобода, дарована політикою перебудови, виявила водночас і вражаюче низький рівень політичної культури посттоталітарного суспільства. На лівому березі Дністра в серпні 1989 року було створено ОРТК (Об’єднану раду трудових колективів) – ультрареак¬ційну організацію, яка категорично відкидала будь-які претензії корінного населення МРСР на національну рівноправність. Слід зазначити, що молдавське населення в містах Придністров’я становило меншість, а 60% усіх молдаван Придністров’я були розкидані по селах. Тож молдаванам було значно складніше політично консолідуватися, ніж «російськомовним», сконцентрованим у заводських колективах та в містах.
Конфлікт між лівим і правим берегами Дністра набув якісно нової форми після проведення в лютому – березні 1990 року перших відносно вільних виборів до Верховної Ради Молдавської РСР. Слід зазначити, що практично все населення Молдавської РСР взяло активну участь у цих виборах. На лівобережжі Дністра було сформовано 64 виборчих округи, й у них, за результатами виборів, було обрано кандидатів, які фігурували в списках ОРТК, у тому числі й майбутнього першого «президента ПМР» Ігоря Смирнова. Загалом же на емоційній хвилі національного відродження у Верховній Раді Молдавської РСР на певний період часу створилася кваліфікована більшість, яка понад 2/3 голосів проголосувала за румунський триколор як державний прапор, сформувала уряд на чолі з представником Народного фронту Молдови Мірчею Друком і 23 червня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет Молдавської РСР.
У союзного центру склалося враження, що Молдова впевнено рухається до виходу з СРСР, тому для блокування цього процесу було обрано такий відомий імперський інструмент, як сепаратизм. Результати не забарились: 18 серпня 1990 р. в м. Комраті, на півдні Молдавії, було проголошено «Гагаузьку Республіку у складі СРСР», а 2 вересня 1990 р. проголошено створення «Придністровської Молдавської РСР у складі СРСР».
Відтоді й існує придністровська проблема, суть якої полягає у прагненні керівництва так званої ПМР здобути для самопроголошеної республіки міжнародну правосуб’єктність. Як історичний прецедент використовується створена 1924 р. комуністичними вождями СРСР молдавська автономна державність на Лівобережжі Дністра.