Дорошко М.

Тернистий шлях України від колонії «європейського» типу до суб’єкта міжнародних відносин / Микола Дорошко. Київ : Ніка-Центр, 2025. 200 с. ISBN 978-966-521-813-5 (тв. обкл.)

Чи була УНР вигадкою кайзерівської Німеччини? Чи мала УСРР реальний міжнародний статус? Хто насправді сформував сучасні кордони України? Чому світ заплющував очі на Голодомор? Чому Україна досі поза НАТО? І головне: чи завершено процес міжнародного визнання України як держави? Відомий історик Микола Дорошко не тільки порушує болісні й «незручні» питання історії, а й дає на них переконливі, часто несподівані відповіді.
У центрі книжки – доленосні події, що формували українську державність, зусилля українців вибороти свободу у протистоянні численним імперіям – Російській, Габсбурзькій, Османській, німецькій, польській. Автор простежує понад двісті років українських визвольних змагань – від ліквідації автономії Гетьманщини в останній чверті XVIII століття до сучасної боротьби України за своє місце у світі в умовах повномасштабної війни з Росією. Особливу увагу приділено тому, як «українське питання» протягом століть використовували чужі держави у власних геополітичних інтересах, і як це формувало суспільний спротив, національну свідомість і прагнення до гідного життя у власній державі.
Спираючись на загальновідомі факти, але пропонуючи авторське, сміливе й часом полемічне прочитання подій, Микола Дорошко створює текст, що стає інструментом осмислення минулого і дороговказом у майбутнє.

ЗМІСТ

Передмова 7
Розділ 1. Історико-політичні передумови виникнення «українського питання» у міжнародній політиці
Українські землі – колоніальні придатки Австро-Угорської і Російської імперій 12
Український національний рух в монархіях Габсбургів і Романових 21
«Українське питання» з огляду провідних учасників Першої світової війни 37
Розділ 2. Спроби українського державотворення за доби Визвольних змагань 1917–1923 років
Політика українських національних урядів щодо міжнародного визнання України у 1917–1923 роках 45
Міжнародна діяльність маріонеткового уряду радянської України 91
Розділ 3. Радянська Україна – квазідержавне утворення у складі СРСР (1923–1991 рр.)
«Українське питання» у міжнародних відносинах міжвоєнної доби та періоду Другої світової війни 102
Міжнародна діяльність уряду УРСР за доби холодної війни 119
Хто «вигадав» Україну: М. Грушевський чи В. Ленін, або Основні етапи формування української державної
території у ХХ столітті 131
Розділ 4. Незалежна Україна: утвердження міжнародної суб’єктності
Становлення Української держави як суб’єкта міжнародних відносин у 1990-ті роки 143
Гібридна війна РФ в Україні після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року 152
Відновлення ядерного статусу України 158
Політика національної пам’яті й деколонізація 164

Замість висновків, або Чому суверенна Українська держава не відбулась у 1920-х, натомість у 2020-х роках стала важливим учасником міжнародних відносин 180
Післямова 188
Примітки 193
Про автора 199

Хто «вигадав» Україну: М. Грушевський чи В. Ленін, або Основні етапи формування української державної території у ХХ столітті

Як відомо, до 1917 р. держави під назвою Україна не існувало. Її землі розташовувалися на теренах двох імперій, які на той час перебували у стані війни, – Австро-Угорської та Російської. Лютнева революції, що спалахнула в Росії, зрештою привела до краху російського самодержавства. Саме відтоді почався відлік відродження державності на підросійських українських землях, яке очолила Українська Центральна Рада (УЦР), створена 4 (17) березня 1917 р. в Києві. Домагаючись набути автономного статусу в складі майбутньої федеративної Росії, провідники Центральної Ради передусім окреслили територію майбутньої автономії. «Українці хочуть, – писав у квітні 1917 р. голова Центральної Ради М. Грушевський у статті “Якої ми хочемо автономії і федерації?”, – щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи питання об’єднання усіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські – Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська, Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості не українські, як скажім, північні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської, тощо, а прилучити натомість українські повіти сусідніх губерній як Хотинський і частини Аккерманського Бессарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губерній Городенської, Мінської, Курської, західні часті Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість»75.
Загальні контури територіальних меж цілої України були визначені на Українському національному конгресі 6–8 (19–21) квітня 1917 р. Зокрема, 7 квітня конгрес заслухав доповідь В. Садовського «Територія і людність України». Західний кордон мав проходити Гродненською та Люблинською губерніями, південно-східний – на Кубані, північний – по р. Прип’ять, південний – по Азовському і Чорному морям (без Криму). Визнаючи право всіх націй на політичне самовизначення, конгрес у своїй резолюції наголосив на тому, що «кордони між державами повинні бути встановлені, згідно з волею пограничної людності»76.
На офіційному рівні питання територіальних меж майбутньої української автономії вперше постало у травні 1917 р. під час переговорів делегації Центральної Ради на чолі з В. Винниченком зі спеціальною комісією Тимчасового уряду Росії. Українська делегація, що прибула до Петрограда 13 (26) травня, наполягала на тому, щоб Тимчасовий уряд «в тому чи іншому акті висловив принципіально своє прихильне відношення» до автономії України. Однак уряд, що в своїй діяльності проводив відверто великодержавницьку політику, поставився до вимог України різко негативно. Для переговорів з українською делегацією була створена спеціальна комісія, що намагалася звести перемовини до обговорення питання майбутньої території автономної України. Делегація Центральної Ради висловилась за те, що автономна Україна мала постати на землях Росії, де українське населення становило більшість. Це були дев’ять губерній, а також Хотинський і частина Аккерманського повітів Бессарабії, східні частини Холмської губернії і західні – Області Війська Донського, Чорноморської, Ставропольської та Курської губерній. Натомість члени російської спецкомісії, як писав голова української делегації Винниченко, «виміряючи територію майбутньої автономії України… торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки… що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського… націоналізму»77.
Делегація УЦР, до складу якої, окрім Винниченка, входили С. Єфремов, Д. Коробенко, М. Ковалевський, Г. Одинець, О. Пилькевич, С. Письменний, Д. Ровинський, І. Сніжний і А. Чернявський, «кілька день… товкла професорам, що вона не вирішення й не здійснення домагається, а тільки признання принципу автономії України». Не дочекавшись згоди Тимчасового уряду на автономію України в принципі, делегація Центральної Ради повернулася до Києва напередодні Всеукраїнського селянського з’їзду, який, як писав Винниченко, «навмисне було розраховано відкрити на час повернення делегації з Петрограда»78.
11 червня з’їзд заслухав звіт делегатів Центральної Ради про подорож до Петрограда, а 16 червня Центральна Рада ухвалила резолюцію, в якій оголошувалося, що Тимчасовий уряд, відкинувши домагання УЦР, «свідомо пішов проти інтересів трудового народу на Україні та проти принципу самоозначення національностей, проголошеного тим самим Тимч. Правительством»79.
З огляду на це УЦР вирішила звернутися безпосередньо до українського народу із закликом «організуватися та приступити до негайного заложення фундаменту автономного ладу на Україні», як писав учасник подій, видатний український історик Д. Дорошенко80.
Питання щодо реального визначення територіальних меж автономної України було порушено на переговорах Центральної Ради з делегацією міністрів Тимчасового уряду Росії 28–30 червня (11–13 липня) 1917 р. Утім, наполегливі зусилля Центральної Ради створити підвладну їй територію на основі етнографічного принципу стикнулися з рішучою протидією російської сторони.
Завдяки компромісу, досягнутого сторонами, територія України, згідно з «Тимчасовою інструкцією для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні» від 4 (17) серпня, обмежу¬валася п’ятьма губерніями: Київською, Подільською, Волинською, Полтавською та Чернігівською (без Мглинського, Суразького, Стародубського та Новозибківського повітів). Натомість Тимчасовий уряд визнав Генеральний секретаріат – уряд УЦР – крайовим органом влади в Україні.
Коли з’ясувалося, що кордони української автономії обмежуватимуться п’ятьма губерніями, в інших українських землях розпочався активний рух за приєднання до України. «…Ці обмеження, – писав Вин¬ниченко, – гуртували соборну Україну. До Інструкції “окраїни” (Таврія, Харківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу здмухнула гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. “Окраїни” заворушились, захвилювались, стали тягнутись до “автономної” України. Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України посипались протести проти поділу єдиного тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх збирав до одного цілого навіть ті елементи, які до того часу були байдужими до національного відродження, інструкція прислужилася до зміцнення й об’єднання національної самосвідомості краще, ніж сотні агітаторів»81.
Утім, сприятливі умови для поширення влади Центральної Ради на інші українські губернії виникли тільки після жовтневого (1917 р.) більшовицького перевороту у Петрограді. Питання об’єднання українських земель розглядалося на засіданнях Центральної Ради 30 і 31 жовтня. Результатом обговорення, а також роботи спеціально створеної комісії стала постанова про з’єднання українських земель. Центральна Рада ухвалила таке: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українська, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»82.
3 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат оголосив, що його компетенція поширюється на всі губернії, де українське населення становить більшість. Однак якщо Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Криму) були включені «в територію єдиної України», то про Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини у постанові не згадувалося.
Законодавчо входження земель чотирьох вищезазначених губерній до складу України було закріплене ІІІ Універсалом Центральної Ради, виданим 7 листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки й визначив її межі: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшості населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів»83.
Через нерішучість (чи то б пак показний демократизм) Центральної Ради такі українські етнічні землі, як Холмщина, частини Курщини та Вороніжчини, назавжди залишилися поза державною територією України, попри окремі намагання керівництва УСРР–УРСР залучити їх до свого складу.
Уже 11 листопада проблема Холмщини нагадала про себе. Того дня Мала Рада зібралася на надзвичайне засідання для обговорення питання щодо намірів Центральних держав під тиском поляків передати українські землі Східної Галичини, Буковини, Холмщини, Підляшшя й окупованої частини Волині відроджуваній Польській державі. Було ухвалено рішення створити комісію для вироблення протесту проти насильницького приєднання Полісся, Холмщини, частини Волині та проти наміру вчинити так само зі Східною Галичиною й Буковиною.
Першим справжнім випробуванням молодої української дипломатії на здатність обстоювати національні інтереси та реалізувати принцип соборності українських земель стали Брестські мирні переговори з Центральними державами у грудні 1917 – на початку лютого 1918 р. Об’єктивних можливостей для сприятливого перебігу переговорів у представників УНР було обмаль. Давалася взнаки абсолютна відсутність українських дипломатів із фаховим досвідом і необхідною освітою. Делегація у такому складі: В. Голубович (голова), М. Левитський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, виявилася надто молодою за віком. Щоправда, новопризначених дипломатів двічі консультував М. Грушевський. Притримуючись отриманих від нього інструкцій, українська делегація добивалася визнання УНР і приєднання до неї Холмщини й Підляшшя, а також Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. На останнє категорично не погоджувалася Австро-Угорщина. Тоді українська делегація почала наполягати на територіальному розмежуванні в Галичині й наданні автономії (коронного краю) українським землям у складі Австро-Угорщини. Зацікавлена в торговельно-економічній співпраці з Україною та закритті Східного фронту, а також відчуваючи тиск Німеччини, Австро-Угорщина була змушена йти на певні поступки.
Переговори у Бресті ускладнювалися тим, що від 30 грудня 1917 р. у складі делегації російського Раднаркому участь у них брала й делегація радянського уряду України. За збройного сприяння офіційного Петрограда цей уряд щоденно розширював межі свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипломатія спромоглася укласти мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією.
Брестський мирний договір, укладений у ніч проти 27 січня (9 лютого) 1918 р., складався з 10 статей. Він визнавав незалежність УНР і її кордони. До УНР відійшли, зокрема, майже вся Холмщина і Підляшшя, а кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин – Гусятин – Збараж – Броди – Сокаль. Делегації УНР і Австро-Угорщини також дійшли згоди й підписали таємний додаток щодо поділу Галичини й об’єднання українських частин Галичини та Буковини в єдиний коронний край до 20 липня 1918 р.
Після розпаду Австро-Угорської імперії восени 1918 р. такі українські землі, як Лемківщина, Закарпаття, Буковина і Хотинщина, увійшли, хоч і на короткий час, до складу проголошеної 13 листопада 1918 р. ЗУНР. Отже, якби УНР і ЗУНР на той час об’єдналися в одну державу, майже всі етнографічні українські землі опинилися б у її складі. Ця мрія, як відомо, була втілена 22 січня 1919 р. проголошенням Акта злуки УНР і ЗУНР. Варто зазначити, що, попри всю його декларативність, цей Акт має вагоме історичне значення у житті українського народу.
Щодо північних кордонів України, то за час діяльності Центральної Ради до України було прилучено північні повіти Чернігівщини й увесь Гомельський повіт. Відповідно до української етнографічної межі, було проведено кордон з Росією в районі Курщини, хоча на Вороніжчині та території Війська Донського переважна частина заселених українцями земель таки залишилася поза межами української держави. Помилкою Центральної Ради була й відмова від Криму. Чому так сталося?
Річ у тім, що проголошений державами – переможницями у Першій світовій війні принцип етнічного підходу до встановлення нових кордонів зазвичай не дотримувався. Так, на території Польщі опинилося близько двох мільйонів, а на території Чехо-Словаччини – ще більша кількість німців. Понад два мільйони угорців увійшли до складу Румунії, а також Югославії. Між трьома сусідніми державами була поділена теперішня Північна Македонія. Але в найгіршому становищі опинився український народ. Нав’язану Паризькій конференції британським і французьким прем’єрами Д. Ллойд-Джорджем і Ж. Клемансо Версальську систему договорів певною мірою посилювали домагання влади Польщі, Румунії, ба навіть поміркованої Чехо-Словаччини. Усе це зрештою призвело до розчленування українських земель між СРСР, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Белз, Берестейщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина опинились у відродженій польській державі, українське населення Буковини, Бессарабії і Мараморещини потрапило під румунське владарювання, а Закарпаття, згідно з рішенням Ліги Націй, передали Чехо-Словаччині.
Не в кращому становищі опинилося й населення Наддніпрянської України, що відтоді мешкало у більшовицькій квазідержаві – УСРР. Попервах більшовики, що сформували альтернативну Українській національній державі радянську республіку, погодилися на кордони, визначені Центральною Радою. Надалі мірою зміцнення більшовицької диктатури територія УСРР зменшувалася майже до мінімуму через відсікання населених переважно українцями місцевостей на Дону, Кубані, Північному Кавказі, у Криму, Воронезьких слобід, численних українських сіл і навіть цілих районів суміжних областей Росії (Сталінградської, Саратовської, Курської, Орловської, Брянської), а також низки районів Білорусі.
Уперше питання територіального розмежування УСРР і РСФРР було розглянуто на міжвідомчій нараді при економічно-правовому відділі НКВД РСФРР 25 лютого 1919 р. Під час визначення кордонів російська сторона запропонувала взяти за основу не принцип етнічної належності населення та навіть не його волевиявлення, а міркування винятково «державного порядку». Так, обговорюючи належність Грайворонського і Бєлгородського повітів, представник УСРР посилався на етнічний склад населення та значне економічне і культурне тяжіння його до Харкова. Але уповноважена Раднаркому РСФРР С. Гопнер заявила, що ці райони як хлібні центри мають велике значення тільки для Росії, натомість не надто потрібні Україні. Тож їх краще передати РСФРР. Як аргумент, Гопнер використала, серед іншого, телеграму голови уряду УСРР Х. Раковського, в якій повідомлялося, що з його боку немає жодних заперечень щодо включення цих територій до Росії.
Спираючись на цю-таки телеграму, вирішили й питання щодо передачі Сурозького, Новозибківського, Мглинського і Стародубського повітів від Чернігівської до Гомельської губернії. Такою була плата маріонеткового більшовицького уряду України за збройну підтримку з боку червоної Росії. Кордон УСРР з Доном встановлювався по старій міжгубернській межі, а з Кримом – по Перекопському перешийку. Усі рішення були ухвалені одностайно й взяті за основу затвердженого 10 березня 1919 р. Раднаркомом УСРР «Договору про кордони з РСФРР». Українське населення, що опинилося поза межами своєї республіки, засипало російські урядові органи заявами. У них лунало палке бажання жити в Україні. Численні подібні рішення приймали волосні та повітові з’їзди рад.
Ідучи назустріч цим прагненням, уряд УСРР у 1924 р. запропонував ЦВК СРСР проєкт «Про зовнішні кордони УСРР». У першій частині проєкту, підготовленого за участі академіків ВУАН М. Грушевського і Д. Багалія, обґрунтовувалася необхідність зміни державних кордонів у зв’язку з адміністративно-територіальною реформою. У другій частині уряд УСРР, спираючись на дані переписів населення 1897, 1920 і 1922 рр., пропонував передати республіці низку повітів Курської та Воронізької губерній, де мешкало 1704 тис. українців.
Союзний ЦВК створив комісію на чолі з головою ЦВК Білорусі О. Черв’яковим, яка включала по два представники від кожної зі сторін. Вона мала з урахуванням згадуваного проєкту опрацювати питання врегулювання кордонів між РСФРР, УСРР і БСРР. На першому засіданні 1 липня 1924 р. комісія визначила етнографічний принцип як головний задля вирішення питання кордонів, беручи до уваги економічне тяжіння й очевидні зручності адміністративно-територіального поділу спірних територій. Цей компромісний варіант залишав поза межами УСРР 724 тис. українців. Досягти згоди між делегаціями не вдалося, і Черв’яков передав це питання на розгляд політбюро ЦК ВКП(б), де компромісний проєкт постанови союзної комісії зазнав подальших змін. Урешті-решт, згідно з постановою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р., до УСРР була приєднана територія, на якій мешкало 278 тис. осіб (Путивльський повіт і кілька волостей Курської та Воронезької губерній), тоді як від України було відторгнуто територію з населенням 479 тис. осіб (зокрема Таганрозьку і Шахтинську округи).
Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 р. ЦК КП(б)У наважився звернутися до Москви з проханням повернути Таганрозьку й Шахтинську округи УСРР, а також передати їй південні райони Курської та Воронезької губерній, де компактно проживало українське населення. Як засвідчував перепис, кількість українців у районах Російської Федерації, що безпосередньо сусідили з Україною, становила понад 2 млн осіб. Проте ЦК ВКП(б) не відреагував на пропозицію своєї української філії.
Пізніше нарком освіти УСРР М. Скрипник за сприяння місцевої влади розпочав українізацію 37 районів Північно-Кавказького краю, зокрема 19 районів Кубанської округи. Помітні успіхи цієї українізації дозволили знову поставити питання щодо переведення Кубанської, Шахтинської і Таганрозької округи під юрисдикцію України. У відповідь на цю пропозицію 14 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області», що не лише передбачала вилучення в селян і козаків усіх запасів продовольства, накопичених до нового врожаю, а й стала сигналом до згортання українізації в УСРР і на Кубані (до речі, українізацію майже половини районів Північно-Кавказького краю у постанові назвали «петлюрівською»). Цей крок зрештою мав горезвісні трагічні наслідки. Застосований комуністичною владою терор голодом не лише спричинив загибель сотень тисяч жителів Кубані, а й призвів до остаточної загибелі власне української Кубані. Нащадки запорозьких козаків, які вижили в атмосфері державного терору, зберегли козацькі традиції, під тиском тоталітарної держави швидко денаціоналізувалися.
Вчергове тема об’єднання українських земель у складі однієї держави постала на порядку денному напередодні Другої світової війни. У 1930-ті рр. «українське питання» несподівано перетворилося на важливий чинник міжнародної політики. Це пов’язано передусім з приходом до влади в Німеччині нацистів. Їхні головні ідеологи, включно з Гітлером, намагалися за будь-яку ціну ревізувати поверсальську систему, тож активно пропагували ідею німецького походу на схід, зокрема, з метою відриву України від СРСР і перетворення її на плацдарм боротьби з комунізмом. Німецьку позицію вітала й частина української політичної еміграції. Зрештою, сама епоха сприяла орієнтації частини української громадськості на Берлін. З цього приводу відомий історик І. Лисяк-Рудницький зауважив, що «українці не могли бути прихильниками міжнародного “статус-кво” й вони симпатизували ревізіоністським силам версальської Європи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була “орієнтація на власні сили”, однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною»84.
Значимість «українського питання» в міжнародній політиці 1930-х рр. підтверджують й щоденникові записи Винниченка. Зокрема, 1 листопада 1938 р. він писав: «Укр. питання почина виходити на поверхню політичного життя Європи. Але цей вихід, боюсь, не віщує нам нічого доброго. Виникають уже балачки і про нашу самостійність, але, боюсь, що ця самостійність буде зроблена Гітлером. А коли так, то вона буде гітлерівська, рабська. У нас уже є сталінська самостійність, розуміється, гітлерівська буде не краща, якщо не гірша»85.
Його пророчі слова справдились уже в березні 1939 р., коли Угорщина з дозволу Німеччини окупувати Карпатську Україну.
Нового удару західноукраїнські землі зазнали 23 серпня 1939 р., коли очільники зовнішньополітичних відомств СРСР і Німеччини В. Молотов і Й. фон Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним додатком до цієї угоди передбачалося розмежу¬вання сфер інтересів обох держав, а Західна Україна разом з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони впливу. Отже, повторювався сценарій, за яким у жовтні 1938 р. була проголошена автономія Карпатської України у складі Чехо-Словаччини, що її Гітлер планував невдовзі розчленувати. Україна перетворилася на розмінну монету в геополітичних і військових планах Сталіна і Гітлера.
У таємному протоколі згадувалися також інтереси СРСР у Південно-Східній Європі, зокрема в Бессарабії. Наприкінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.
Відтоді майже всі українські землі, що раніше перебували у складі інших держав, були зібрані докупи, утім, на жаль, у межах СРСР. Треба визнати, що таке об’єднання мало певне позитивне значення, адже возз’єднання західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню українського народу до єдності, соборності. Але годі й казати, з якою метою та якими методами воно здійснювалося. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж він прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові, тому спротиву, який чинило населення Західної України.
Схожа доля спіткала й окуповане у 1939 р. Угорщиною Закарпаття. Керівництво СРСР іще під час війни почало активну роботу з метою включити його до складу УРСР. У листопаді 1944 р. в Мукачеві відбувся І з’їзд Народних Комітетів Закарпаття, який одноголосно висловився за вихід Карпатської України зі складу Чехословаччини й возз’єднання з УРСР. 29 червня 1945 р. в Москві було підписано радянсько-чехословацький договір, за яким Закарпаття виходило зі складу Чехословаччини і входило до УРСР. Так завершився історичний процес збирання українських земель у межах однієї держави.
Відомо, що пакт Молотова–Ріббентропа 1939 р., що посприяв возз’єднанню Східної Галичини і Північної Буковини з УРСР, не передбачав приєднання до УРСР українських етнічних територій Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини («Закерзоння»), де у 17 повітах проживало майже 800 тис. українців, що опинилися восени 1939 р. в німецькій окупаційній зоні – Генеральній губернії. Улітку 1944 р., користаючись з переможного наступу Червоної армії, секретар ЦК КП(б)У і голова РНК УРСР Хрущов спробував приєднати до УРСР Надсяння, Підляшшя і Холмщину. Було навіть накреслено мапу Холмської області. Однак Кремль відкинув ці пропозиції, оскільки вже сформувалось інше бачення повоєнного облаштування Європи. Як наслідок, 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і польським прорадянським тимчасовим Комітетом національного визволення було укладено угоду, згідно з якою 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини передавалися Польщі. Ця угода також передбачала евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати прокомуністичні режими в країнах Східної Європи.
16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір про державний кордон. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, згідно з якими кордон мав проходити переважно лінією Керзона із відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5–8 км. Остаточно процес польсько-українського розмежування добіг кінця 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.
Українсько-румунський кордон був визначений за радянсько-румунським договором від 10 лютого 1947 р., згідно з яким Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину й Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р.
І нарешті, 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про передачу Кримської області РРФСР до складу Української РСР». Так завершилося формування сучасних територіальних меж Української держави.
Хоч як це парадоксально, але те, чого не змогла досягти й закріпити самостійна УНР після Акта злуки 1919 року, здійснив на нових умовах тоталітарний сталінський режим. Сформовані у такий спосіб кордони Української РСР стали важливою передумовою відродження суверенної України.
Тож як зрештою відповісти на запитання: хто «вигадав» Україну в теперішніх кордонах – Михайло Грушевський чи Володимир Ленін (як на тому наполягає неабиякий маніпулятор Путін)? Звісно, жоден з них не міг «вигадати» нашу Батьківщину. Вона існувала, існує й існуватиме! І це незаперечний історичний факт. Натомість не варто нехтувати й тим фактом, що Українська держава часів національно-демократичної революції 1917–1921 рр. обіймала територію загальною площею 630 тис. кв. км., а разом з Кримом, частиною Вороніжчини, Лемківщиною, Закарпаттям і Буковиною (у 1918 р.) – 690 тис. кв. км. Ця територія менша від суцільної української етнографічної території, що дорівнює 718 300 кв. км, і значно менша від усієї української національної території, яка сягає 930 500 кв. км, але більша за міжнародно визнану територію сучасної Української держави площею у 603,7 тис. кв. км.