Чесно кажучи, я б не сказав, що цей детектив «розважальний», адже саме така думка приходить після початку читання роману ‒ легка мова, короткі речення, стиль на межі стьобу. «Нічого втішного» Міхала Сикори читається як холодний душ: трохи неприємно, зате прокидаєшся миттєво. Це такий роман, після якого хочеться озирнутися через плече й подумати: «Добре, що це не про мене… чи все ж таки?»

Сюжет затягує швидко й без церемоній. Тут немає глянцевих героїв, які красиво думають і ще красивіше помирають. Натомість є люди з купою дрібних слабкостей, образ, страхів і внутрішніх перекосів — дуже впізнаваних і тому трохи лячних. Автор не намагається їх виправдати, але й не перетворює на карикатури. Виходить темно, нервово і місцями іронічно.

Окреме задоволення ‒ це загальний центральноєвропейський контекст і відповідні локації Чехії. Міські околиці, лікарняні комплекси, села, передмістя, дороги між ними, поля та напівпромислові зони виписані без жодної прикраси, зате з відчуттям впізнаваної буденності. Це не та Європа, яку показують у туристичних буклетах, а та, де люди їздять на роботу, сваряться з родичами й роками носять у собі дрібні образи. Простір тут постійно тисне: герої переміщуються, але відчуття, що з цього ландшафту немає виходу, не зникає. Іронія в тому, що саме ця звичайність робить історію тривожнішою, адже злочин виглядає не як щось виняткове, а як ще один «незручний епізод» серед полів, доріг і сірих буднів, де нічого втішного, власне, й не обіцяли.

Це хороший детектив «для втягування». Без моралізаторства, без дешевих трюків, зате з дуже людською, трохи похмурою правдою. Якщо любите кримінальні історії без глянцю й рожевих окулярів ‒ вам сюди.