Автор: Артуро ПЕРЕС-РЕВЕРТЕ [Arturo PÉREZ-REVERTE]
Мова оригіналу: іспанська
Перекладач: Галина ГРАБОВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:88
Формат: 84х108/32
Жанр: Есеї
Рік видання:2025
ISBN: 9786175531068

Історії про собак і людей. Бійцівські пси, надресировані мерзотниками, одноокий і сповнений гідності мексиканський кундель, бразильський мастиф, який не був убивцею, Джеммі та Боксер, які разом з бригадою легкої кавалерії перетнули долину смерті в ході Балаклавської битви, худий пес-покруч у битві при Рокруа і такса Шерлок, флегматик зі щетинистою шерстю, – це лише деякі протагоністи есеїв, написаних Артуро Пересом-Реверте між 1993 і 2014 роками, що увійшли до цієї антології.

Півжиття я прожив із собаками і навчивсявід них немало з того, що знаю, чи думаю, що знаю, про слова любов, некорисливість і вірність. Вони нечасто трапляються серед людей, принаймні два останні. І звісно, перше, любов, також ні — у тому сенсі, уякому ми можемо прикласти його до цих шляхетних тварин. Узагальнивши, я б сказав, що ніколи не бачив серед людей такої безкорисливої та відданої любові, як у п’яти собак, якідонині пройшли через моє життя. Настільки зворушливо вірної.
У цій книжціу більш-менш хронологічному порядку зібрано деякі статті про собак, котрі, наскільки пам’ятаю, я написавміж 1993 і 2014 роками. Їх не так уже й багато, однак вони добре віддзеркалюють те, чим для мене є пси. Декілька текстів присвячено конкретним епізодам, де собаки є протагоністами. В інших, націлених на різні питання, собаки фігурують як другорядні персонажі. Утім,усі ці статті міцно зв’язує одне: той погляд на їхній світ і мій, який ці пси, котрих я люблю і любив, залишили в мені. Це розповіді про вірність, сміливість, самотність, трагедію, радість. Історії, яким той, хто знає собак, поза всяким сумнівом віддасть належне й збагне, наскільки вони важливі.
Дякую моїй видавчині Пілар Реєс за цю добірку, а моєму другові, завжди натхненному й великодушному батальному живописцю Августо Ферреру-Далмау— за пречудові ілюстрації, якимисупроводиться цей текст, і портрет такси Шерлока на обкладинці.

Він ніколи цього не зробив би

Якось маленький, непоказний і хоробрий вівчарський песспинив валку автомобілів, бо одна овечка з його отари відстала, скубучи траву на узбіччі. І кундель як укопанийстоявпосеред шосе, мовнезворушний дон Танкредо [1], зирячи одним оком на автомобілі, а іншим — на паршиву вівцю, і не поворухнувся, допоки та нарешті не перейшла через дорогу. Потім машинальнокуснув її за задні ногий побіг підтюпцем позаду—з гордістю і задоволенням від виконаного обов’язку. У ці дві-три хвилини не було чутно жодного гудка. Мимоволі вражені, на мить вирвані з поспіху й нетерплячки, усі десять чи дванадцять затриманих водіїв не могли не віддати цю маленьку шану сумлінній хоробрості тварини. Той кундель був професіоналом.

Я знаю багато своїх і чужих історій, десобаки є протагоністами. Наприклад, той пес у лікарні міста Луго, господарякого помер сім місяців тому, а він і далі живе при лікарняній брамі, пробігши кілька кілометрів за машиною швидкої допомоги, у якій конав його хазяїн. Він дістався туди знесилений, з ушкодженими через гонитву лапами, і лишається там у сподіванні, що господар вийде. Медсестри й сторожі лікарні, які тепер його годують і про нього дбають, не знають, як його звати, вони називають його Найда. Це історія зі щасливим, чи майже щасливим, кінцем, та інші не такі. У Борово-Населє, що в колишній Югославії, жінка, яку при повній байдужості сусідів зґвалтували серби, розповідала мені, що єдиним оборонцем став її пес, німецький вівчур, який, почувши її крики, бився у дверях її дому, у вестибюлі і на сходах, доки кривдники не порішили його одним пострілом.

У мене чорний лабрадор, самець, і звати його Тінь. Багато років, коли вищепідписаний вертався вночі неголений і змарнілий з рюкзаком на плечах з якоїсьіз тих територій команчів, де заробляв собі на хліб, Тінь вибігав у сад, ошалілий від щастя, махаючи хвостом і радісно скавучи, щоб потертися об мої ноги й перекинутися на землю догори лапами, аби я його погладив. Він ніколи не гавкав невпору, не гарчав, не робив зайвих рухів. І залишається таким. Спокійний і безмовний, він дивиться на мене своїми темними та вірними очима, чекаючи від мене слова чи ласки. І навіть коли якась сука в охоті чи інстинкт свободи кличуть його й він тікає і через кілька годин вертається брудний, спраглий і зморений, підібгавши хвоста, бо знає, що його чекає добра прочуханка за шалапутство чи блудливість, то робить це смиренно, готовий дістати по заслузі, дивлячись на мене своїми відданими очима, які обеззброюють. Він уже старий — йому дванадцять років, — і гадаю, невдовзі помре. Це добрий пес, і я за ним сумуватиму. І впевнений, що я, людина аж ніяк не тонкосльоза, плакатиму через цього блудливого псиська.

Гаразд. Облишмо сльозливі сентименти, усе це не знічев’я, адже нині перша неділя перших літніх відпусток. Тож я впевнений: зараз дорогами нашої країни блукають сотні розгублених, виснаженихсобак, щотримаються смуги асфальту, якоюгосподарі поїхали геть, покинувши їх. Бо пес під час відпустки — це морока. Одна річ — кумедний цуцик для дітей, якого запхаєш куди завгодно, і цілком інша — собацюра, якого треба вакцинувати, годувати, десь тримати і який своєю незручною присутністю псує тобі автомобільну подорож на море чи в село. Отож дідуся відправляють у притулок —колись я про цевже писав, — а собаку відвозять кудись далеко, відчиняють дверцята й кажуть: виходь, Тобі, побався трохи. А потім власник тисне на газ, навіть не глянувши в дзеркало заднього огляду. Позбувшись того клятого пса.
Пригадуєте той моторошний банер: покинутий серед дороги пес під дощем, його втомлені й сумні очі, а згори напис: «Він ніколи б цього не зробив»? Це правда. Він ніколи б цього не зробив, а от багато з нас — так. І може, ви сам, шановний читачу, допіру це зробили. І знаєте, що я вам скажу? Якщо це так, то бодай вам кілком у горлі стала та паелья, за яку в пляжному кафе з вас здеруть двадцять тисяч песет, або ж пробилося надувне колой ви втопилися, кавалок покидька. Бо хочеться, щоб люди мали хоч краплю вірності та мужності цих щиросердих кунделів. Не пригадую, хто сказав: «Чим більше я пізнаю людей, тим більше люблю свого пса»; однак це правда. Вашого, мого. Сподіваюся, це зрозуміло. Будь-якого пса.

[1] «Дон Танкредо» — популярний у першій половині ХХ ст. прийом у кориді, коли вбраний у все біле тореро непорушно стоїть на невисокому постаменті серед арени, аби створити в бика враження, що перед ним статуя.