Автор: Алессандро БАРІККО [Alessandro Baricco]
Мова оригіналу: італійська
Перекладач: Любов КОТЛЯР
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:48
Формат: 84х108/32
Жанр: П’єси
Серія: Колекція #Особливі прикмети (II): Театр без кордонів
Рік видання:2024
ISBN: 9786175530368

Замовити книжку https://anetta-publishers.com/books/233

П’єсу «Новеченто» побудовано у формі монолога. Музикант-тромбоніст розповідає історію Денні Будманна Т.Д. Лемона Новеченто, піаніста джазового оркестру на трансатлантичному судні «Вірджинець». Його виростив один із учасників оркестру після того, як Денні ще немовлям покинули на кораблі бідні емігранти. Так звичним довкіллям хлопчика стали трансатлантичний корабель, море та музика. Хоча він ніколи не бачив нічого, крім океану, морів та портів, він багато подорожує у власній фантазії, уважно дослухаючись до розповідей пасажирів на борту. У свої 32 роки нарешті наважується зійти на сушу, однак в останню мить передумує і знову втікає на корабель.

Маленька п’єса піднімає важливі питання життєвого вибору і мужності маленьких та великих кроків, якої вимагає від нас доля. Можна ніколи не залишати рідної домівки і почуватися громадянином світу. А можна багато мандрувати й ніколи не знайти душевного спокою. Зрештою, правильно кажуть: куди б ми не поїхали, а доводиться себе везти з собою…

Його знайшов моряк на ім’я Денні Будманн. Знайшов одного ранку, коли всі зійшли на берег, у Бостоні; знайшов у картонній коробці. Було йому днів десять, не більше. Він навіть не плакав, лежав собі тихенько, блимаючи оченятами, у тій коробці. Його покинули у танцювальній залі першого класу. На роялі. Однак вигляд у нього був не такий, як у немовлят із першого класу. Так зазвичай чинили емігранти. Народжували нишком десь на палубі, а потім кидали дітей. Але не зі зла. Через злидні, все через чорні злидні. Так само, як і та історія з одягом… сходили на борт з латками на дупі, в заношеній свитці, єдиній, що в них була. Однак потім ти бачив — адже Америка є Аме-рика! — як вони наприкінці подорожі сходили на берег усі виряджені, чоловіки навіть у краватках, а дітлахи в білих сорочечках… уміли, якщо коротко, за ті двадцять днів по-дорожі покроїти й нашити, а потім ти не дораховувався якоїсь штори на судні чи простирадла, — нічого; то вони так собі справили гарне вбрання для Америки. Всій родині. А ти й сказати їм нічого не міг…
І так час від часу вигулькувало якесь немовля, адже для емігранта воно — зайвий рот, щоб прогодувати, і купа проблем у еміграційній службі. От і кидали їх на кораблі. Певною мірою взамін на штори та простирадла. З тим малюком, напевно, так воно й сталося. Подумали, мабуть: якщо залишимо його на роялі у першому класі, то, може, забере його який товстосум, і буде йому щастя на ціле життя. План був хороший. Спрацював наполовину. Багатим він не став, а от піаністом — так. І найкращим — присягаюся! — найкращим.
Так от. Друзяка Будманн знайшов його там; пошукав хоч якихось підказок, звідки той узявся, але знайшов лише напис на коробці, надрукований синьою фарбою: «Т.Д. Лемон». Був там іще й малюнок із зображенням лимона. Теж синього. Денні був негром із Філадельфії, велетнем з доброю душею. Взяв те маля на руки і сказав: «Хеллоу, Лемоне!» І ворухнулося щось у ту мить в його серці, щось схоже на відчуття, ніби він став батьком. І потім він усе своє життя стверджував, буцімто оте «Т.Д.» означало «Thanks, Danny». Дякую, Денні. Нісенітниця, але він справді в це вірив. Що того хлопчика залишили для нього. Був твердо впевнений… Т.Д., «Thanks, Danny». Якось йому принес ли газету, де було надруковано рекламу із зображенням чоловіка з ідіотською пикою і тонесенькими вусиками, на кшталт латинського коханця-мачо, і з отаким здоровенним лимоном, а знизу  там премію чи винагороду… Тано Дамато… Друзяка Будманн навіть оком не моргнув. «Що це за хрін?» — запитав. І випросив собі ту газету, тому що в сусідній колонці було надруковано результати кінних перегонів. Не те щоб він робив ставки на тих перегонах: йому просто подобалося читати клички коней, от і все, йому те діло було дуже до вподоби, казав завжди: «Ось послухай, ось оцей, він учора виступав у Клівленді, тільки послухай! Вони назвали його “Коси бабло”, розумієш? Подумати тільки! А оцей ось? Поглянь! “Краще, ніж раніше”, — вмерти можна!» Тобто подобалося йому читати імена коней, було в нього таке захоплення. А хто там переміг, на те йому було наплювати.
Йому тільки імена й подобалися. І того хлопчика він став наділяти своїм іменем: Денні Будманн. Єдина примха, яку він собі дозволив за ціле життя. А потім додав ще й Т.Д. Лемон, точнісінько як напис на картонній коробці, тому що казав, буцімто ті літери посеред імені надають шляхетності. «В усіх адвокатів так», — підтвердив Берті Бум, машиніст, якого кинули до в’язниці якраз завдяки адвокатові на ймення Джон П.Т.К. Вондер. «Якщо стане адвокатом, я його приб’ю», — заявив друзяка Будманн, однак оті два ініціали залишив у імені, і таким чином вийшло Денні Будманн Т.Д. Лемон. Гарне ім’я. Вони ще деякий час над ним помізкували, промовляючи півголосом, — друзяка Денні та інші отам, у машинному залі, з вимкнутими двигунами, на пристані в порту Бостона.
«Гарне ім’я, — вирішив нарешті друзяка Будманн, — однак чогось бракує. Якогось крутого закінчення». І то була правда. Бракувало якогось крутого фіналу. «Додаймо “вівторок”, ти ж бо знайшов його у вівторок». Денні замислився.
Затим усміхнувся. «Гарна думка, Семе. Я знайшов його у перший рік цього нового, триклятого століття, чи не так?
І я назву його Новеченто». — «Новеченто?» — «Новеченто». — «Але ж це число!» — «Було число, а тепер буде ім’я».
Денні Будманн Т.Д. Лемон Новеченто. Прекрасно. Чудово. Гарне ім’я, хай йому грець, справді гарне. Він далеко піде,
з таким-то ім’ям. Вони схилилися над картонною коробкою. Денні Будманн Т.Д. Лемон Новеченто глянув на них і всміхнувся; а вони так і остовпіли на місці: ніхто ж бо не чекав, що такий малюк уже зміг би таке утнути.
Денні Будманн прослужив моряком іще вісім років, два місяці й одинадцять днів. А потім під час шторму, посеред відкритого Океану, отримав удар оскаженілим шківом між лопатки. Три доби помирав. Усе всередині йому побило, ніяк не вдавалося поставити його на ноги. Новеченто тоді був іще малим. Як сів біля ліжка Денні, так більше з нього й не вставав. Була в нього купа старих газет при собі, і він три доби, попри страх і втому, читав друзяці Денні, який готувався склеїти ласти, всі результати кінських перегонів, які тільки знайшов. Складав докупи літери, як навчив його Денні, водив пальчиком по паперу і не відводив оченят ані на мить. Читав по складах, але читав. Ось так друзяка Денні помер на шостому забігу в Чикаґо, виграному «Питною водою» на два корпуси попереду від «Мінестроне» і на п’ять від «Блакитного тону». А все через те, що він, почувши оті клички, ніяк не міг стриматися від реготу, отак сміючись і дав дуба. Його загорнули в брезент і віддали Океанові. На брезенті червоною фарбою капітан написав: «Thanks, Danny».
І таким чином Новеченто став сиротою вже вдруге.
Йому виповнилося вісім років, і він уже разів п’ятдесят сходив туди-сюди між Європою й Америкою. Океан був йому рідною домівкою. А от земля — ну, на неї він ані разу не ступав ногою. Так, звісно, бачив, із порту. Але не ступав ні разу. Справа в тому, що Денні завжди боявся, що малого можуть у нього забрати, через брак документів та віз і таке інше. Тому Новеченто завжди залишався на борту, а згодом знову вирушав у рейс. Якщо вже бути точними, то Новеченто взагалі не існувало, як для світу: не було ні міста, ні парафії, ні лікарні, ні в’язниці чи баскетбольної команди, де б колись записали його ім’я. Не було в нього ні батьківщини, ні дати народження, ні родини.
Йому виповнилося вісім років, але офіційно він ніколи не народжувався.
«Не може це так довго тривати, — казали час від часу Денні. — До того ж це незаконно». Однак у Денні завжди була напоготові відповідь, якій важко було щось заперечити. «Срати я хотів на закон», — казав. Важко було заводити дискусію за такого початку.
Коли судно прибуло до Саутгемптона під час рейсу, в якому помер Денні, капітан вирішив, що пора покласти край цій виставі. Викликав представників порту і наказав своєму заступникові, щоб привів Новеченто. Та той його ніде не знайшов. Обнишпорили весь корабель, два дні шукали. Марно. Пропав. Та історія нікому з екіпажу не припала до душі, хоч ніхто й не насмілювався сказати про це вголос, але… скільки там треба, щоб кинутися сторчма у воду… а потім море вже саме вирішить, що робити далі, і… Таким чином, у кожного серце кров’ю обливалося, коли двадцять два дні потому ми вирушили до Ріо-де-Жанейро, а Новеченто так і не об’явився, і ніхто про нього нічого не дізнався… Барвисті стрічки серпантину, сирени і феєрверк, як бувало щоразу під час відправлення, однак для нас усе здавалося інакшим, адже ми втрачали Новеченто, і назавжди; то як тут будеш веселитися? Всім було не до сміху.
На другу ніч подорожі, коли вже навіть вогнів ірландського берега не було видно, до каюти капітана влетів, як божевільний, Баррі, наш боцман, розбудив його зі словами, щоб той негайно пішов із ним і сам побачив. Капітан
спершу виматюкався, а потім таки пішов.
Танцювальна зала першого класу.
Темно.
Народ у нічних сорочках та піжамах скупчився біля входу. Пасажири висипали з кают.
А ще — матроси, всі троє чорні, як чорти, повилазили з машинного відсіку — і Труман, наш радист.
І всі — мовчки, дивляться.
Новеченто.
Він сидів на стільці перед роялем, ноги теліпалися у повітрі, бо до підлоги не діставали.
І він,
як справжній Бог,
грав.