Автор: Димітрис ДИМІТРІАДИС
Мова оригіналу: грецька
Перекладач: Андрій САВЕНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:64
Формат: 84х108/32
Жанр: П’єси
Серія: Колекція #Особливі прикмети (II): Театр без кордонів
Рік видання:2024
ISBN: 9786175530344

Один із корифеїв сучасного грецького театру, письменник, перекладач, який відкрив для Еллади творчість В. Ґомбровича, Ж. Батая та М. Бланшо. П’єси Д. Димітріадиса називають «театром катастрофи», оскільки, занурюючись у глибини несвідомого, опрацьовуючи механізми травми і втрати, автор препарує ідею нормальності. Він прагне розвтілити концепт «людської природи», щоб глянути на те, що ховається під або за ним. У п’яти театральних монологах автор говорить про п’ять концептів, кожен із яких окреслює сутність того, що ми називаємо «людиною». У драмі «Insenso» Д. Димітріадис зосереджується на обсесивній жіночій сповіді, яка водночас є хронікою трансгресії сексуальності та дегуманізації, що для людини постає крахом самого буття. Збезчещена італійська графиня Лівія Серп’єрі з кінострічки Лукіно Вісконті «Почуття» полює на фантом колишнього коханця, який отруює її життя, щоб зрештою опинитися на згарищі Реальності, де напруга між жіночим/чоловічим, колективним/особистісним стає річчю цілком другорядною.

Пам’ять далася мені цілком уся, та я зберігаю лише те, що пам’ятаю. Те, що хочу, щоб пам’ятали всі. І пам’ятали, взявши від мене. Пам’ятали наче своє. Дарую вам його. Воно ваше. Але спершу розповім про нього. Воно ваше, але дам вам його я. Возлюбити ближнього свого як самого себе — це немало. Геть немало. Та все в іншому. Оте все. Возлюбити ближнього більше за самого себе. Оце — все. Те є себелюбством, це — преклонінням. Тому вам його дарую. Дарую вам те, що зараз скажу. Я не люблю себе. Я любив колись інших. Любив, і любив, і любив. Все з мене вивітрилося через цю
любов. Я полюбив саму цю любов. Не протистояв їй, не ворогував з нею, не оминув її, не злегко-важив, не промайнув, не зневажив. Я їй віддався. І не при-ховав її. Так сильно полюбив. Не через доброту, не через доброчинність, не із солідарності чи милосердя. Ні. Через поклоніння. Любов через преклоніння. І через жагу. Любов через жагу. Через преклоніння та жагу. З усього незчис-ленного лише вона. Після всього, після «опісля» — лише вона. Тут, у цьому голому довкіллі, під цим неприхованим небом. Приходить і лишається. Тільки вона. Хай злива вся впаде мені на голову, не убоюся її. Хай усі блискавки на голову впадуть, не убоюся їх. Всі блискавки й уся злива. Нумо, блискавиці, впадіть мені на голову. І всі сніги. Нехай весь сніг упаде. О снігу, вбивчий снігу, жахливий снігу, не убоюся тебе. Все небо може обрушитися на мою голову, не убоюсь його. Я полюбив. Я полюбив і зажадав. Зажадав аж до найглибшої зневіри
і зажадав аж до осердя безумства, зажадав аж до того місця, де хіть стає найголовнішою володаркою. Тому я не боюсь. Не лише тому, що зажадав аж до осердя безумства та до найглибшої зневіри, ні, але тому, що прийняв цю хіть, їй влаштував гостину, її визнав та ув’язнив, як і вона ув’язнила мене в осерді безумства та найглибшій зневірі, не дав їй іншого імені, не уникав її, не обрахував, не відкидав, не ганьбив, не виганяв, не карав, не висміював, не підміняв, не осуджував, не виставляв на глум, не зневажав, не ігнорував, не проминав, не звинувачував, не стигматизував, не висміював, не принижував, не паплюжив, не зраджував. Я полюбив її. В безумстві та зневірі. Я преклонився перед нею. В безумстві та
зневірі. Нічого не зостається. Лише це «знову». Ні зневіри, ні безумства. Лише це «знову». Це знову, яке вертає і все
вертає до себе розум. Я є його владар і блазень. Я блазень та владар його. Немає іншого царства. Жодного іншого царства. Ось це «знов». Лише воно. Після «опісля». Те, що вертає і все вертає до себе розум. Ось що таке розум. Це «знову». Якесь «знову». Знову і знов. Незліченне знову. Ось що таке розум. Вертає і все вертає до себе. Сюди, в безлюдну місцину. У після «опісля». Незліченне знову. Хоч і як не рахував його. Хоч і як не вивчав. Незліченне. Та мені не треба. Не розповім про це. Вам не подарую. Не це. Ось це «знов-і-знов», яке частіше знову стається від будь-якого іншого «знову». Ось. Частіше знов за все. Те, що все настає і настає частіше знов за все. Воно. Оскільки я полюбив більше за самого себе. Більше за нього. Інше маленьке. Іншого трохи. А це велике. Це найбільше. Тому все настає і знову настає. Тому воно більше знову за решту всього. Жага. Незчисленне «знову» хоті. Знову і знов хіть. Це є найбільше. Хіть, і знову хіть, і знову-знову хіть. Так. Хіть. Тому нічого я не боюся. Бо я жадав. Знову і знов. У безумстві та зневірі. Наставало безліч разів, і безліч разів я його приймав. Приходило знову і знов, і знову і знов його зустрічав. Так. Пам’ятаю. Єдине, що приходить. Його я пам’ятаю. Те, що частіше знов. Я не є людиною поміркованою, тому все «знов» далося мені. І з усього «знов» воно дається мені знову, і знову, і знову. Єдине, чого я прагну, — пам’ятати знову і знов
усе з незчисленного. Тут. У після «опісля». На самоті. Я чекав на автобусній зупинці. Він запізнювався. Тих, хто чекає, все більшало. Ненависть до автобуса, до тих, хто чекає, все зростала. Ненависть до всього довкруж. Ненависть так затягала, що я майже нічого не відчував, крім самої ненависті й необхідності вихлюпнутися на щось, на когось, когось відлупцювати, аж до смерті віддухопелити. Чекаючи автобус. Він запізнювався. Тих, хто чекає, все більшало, цілий безвиразний натовп, нетерплячий, але безвиразний, натовп пасивний, що густішав дедалі більше. І чекаючи, раптово, не зрозумівши як, ніколи так і не збагну коли, я відчув, що на мене дивляться. Ззаду. Я чув, що буває, як дивляться на тебе ззаду чи звідкись, ти відчуваєш це до того, як пересвідчуєшся, хто на тебе дивиться, але так на мене ще не дивилися, ніколи я такого ще не відчував. Я це відчув і повернувся подивитися, хто дивиться на мене, але здебільшого для того, щоб пересвідчитися, що я таки відчув, а не мені здалося, що відчув. На мене гляділа пара очей. Я відчув це. На мене дивилося
двоє очей, як ніколи жодні очі не дивилися на мене, як ті очі тоді. Глянувши в них, мої очі загубилися в тих очах. Без жодної думки, без жодної спроби я дозволив своїм очам бути всмоктаними тими очима, які дивилися на мене так, як ніколи до того жодні інші очі. Ви колись потрапляли в чиїсь очі? Вас колись затягували очі в очі, які дивляться на вас, щоб затягнути в себе, забрати вас собі, ув’язнити в собі і не дозволити більше ніколи вибратися назовні? Ви колись губилися в очах? Ось як на мене дивилися ті очі. І не як; справді хотіли мене забрати в себе, затягнути цілком ззовні і забрати всередину. Зовні більше не існувало. Існувало лише всередині, яке все затягало і затягало мене в себе, і я дозволив забрати себе туди, дивився в очі, щоб вони всмоктали мене в себе. Ми переглянулися. Як? Переглянулися так, наче нічого в світі не існує, крім способу, за допомогою якого дивляться двоє пар очей, коли хочуть взаємно оволодіти протилежним. Невідчутно ми рушили один одному назустріч. Водночас поглядом проникали вглиб погляду іншого, засмоктувані очима іншого. Коли зблизилися, практично лице в лице, обнялись, а потім поцілувалися. Як? Нескінченним цілунком. Один всмоктував вуста іншого, як погляд одного всмоктує інший. Ми цілувалися. Наче не існувало ніякого світу, а лише цілунок, наче ніякого світу не існувало, а лише вуста, що вбирають у себе інші вуста. Без кінця. Один в обіймах іншого. Занурені у наш цілунок. Ми не знали, не чули і не бачили, що коїться довкола. Щось коїлося, але ми не
знали що. І знати не хотіли. Навіть не хотіли хотіти. Що б там не відбувалося, воно не існувало. Що б не було, його не
існувало. Раптом ми відсахнулися, переглянулися, посміхнулися один до одного і швидкими рухами, нетерплячими, що все пришвидшувалися, що все ставали більш нетерплячими, почали знімати одяг, кожен свій, але й іншого, роздягали один одного все швидше, все нетерплячіше, аж поки не лишилися оголеними. Знову. Знову, і знову, і знов. Наші тіла пестощами загорнулися одне в одне. Наші руки пестили всюди. Скрізь. Знову і знов. І ми лягли на тротуар. Лягли на тротуар, тримаючи один одного в обіймах, тіла загорнуті одне в інше. Обнімалися. І цілувалися. Як? Знову і знов. І пестили. Один іншого. Там. На тротуарі. Наші тіла, сплетені, обійняті, пещені, заціловані, знову і знов, поєдналися, потонули, як погляди, одне в іншому, засмоктані один іншим, як наші очі, як наші вуста. Там. На виду в усіх. І не існувало нікого.