Такі книжки, як «Темні кути» Гіліян Флінн здатні повністю переключити увагу. І це добре. Для мене це нині те, що тримає на плаву і хоч на трохи відволікає.

Роман жорсткий. Зрештою, як і інші твори авторки. Стиль письма, закручений сюжет, інтрига і загадка, непередбачуваність поведінки персонажів, їхні помилки і недоліки – усе присутнє в творі. Усе те, що мені подобається.

Отож, була родина, яка комусь видавалася неблагополучною, оскільки батько пішов з сім’ї, а мати ледве зводила кінці з кінцями на фермі. Був син і три доньки. Доньки – ще зовсім малі, хтось любив підглядати і стежити, хтось вимагав до себе уваги. А син Бен – юнак, який в один момент, сам того до кінця не розуміючи, потрапив під вплив трохи старших дітей, і почав бавитися наркотиками і диявольщиною.

А потім одного дня матір і двоє доньок вбито. А одна дівчинка Ліббі, яка дивом вижила, у своїх свідченнях вказала, що чула і бачила старшого брата, якого засудили довічно за вбивство.

Минули роки і Ліббі подорослішала, але синдрому жертви і сліду травми так і не позбулася. Втім, не так і хотіла позбутися. Вона загалом мало чого хотіла від життя.

Але так стається, що вона всупереч власним бажанням починає розбиратися зі справою своєї родини, адже так багато людей вважає, що її брат невинний.

Це книжка про таємниці. Родинні скелети у шафі. Про виховання дітей. Про вплив на перший погляд невагомих факторів на життя людини, які зрештою відіграють основну скрипку в дійстві.

Книжка про жорстокість одних і готовність жертвувати іншими.
Про прийняття і прощення.

Про одне рішення, яке змінило долю багатьох.

Про те, на що готова піти матір, аби захистити своїх дітей. І про наслідки, на які вплинути вже неможливо.

Потужно. Як завжди у Гіліян Флінн – гостро і потужно.