Вони вижили. Вони стали тими, хто після війни повернувся додому. Вони ті, хто чув і промовляв солодке слово – мир. Вони ті, хто всупереч смерті сунули ноги до рідних домівок, не знаючи, що чекає вдома.

Війна лишилася позаду. Принаймні, вони чули ці слова, які линули звідусіль. Позаду? Точно?
Ні. Війна лишилася десь всередині кожного з них, вона втрамбувала слід – глибокий, впертий, надійний.

Жити. Треба було жити далі.
А як? Ніхто не знав.
Кожен з них, з тих, з ким стояли пліч о пліч, з ким ділили пайок, кого тягнули на собі, нині йшов у нове життя. Життя без пострілів, вибухів, життя, яке мусили почати з початку.

А вдома чекали рідні.
Комусь мама казала, що він змінився, став черствим, гнівалася за лайливі слова.
Хтось поспішав додому до дружини, а коли увійшов в будинок, не побачив радості в очах. Не дочекалася, піддалася спокусі, а як йому, як він мав прийняти зраду?
Хтось пристосовувався, але марно. Війна дзвоніла у вухах, і коли колишні солдати, яких витягнули з-за семінаристських парт у 1917-му, знову мусили навчатися і слухати голосні промови про власну доблесть і хоробрість, ті хлопці рубали правду про окопи, голод, скривджені тіла і душі.

Жити далі.
Мусили.
А не знали як.

«Повернення» Еріх Марія Ремарк

Книжка, від якої тіло вкривалося сиротами. Книжка, яку прожила. Книжка, яку раджу кожному.

Мабуть, серед усіх книжок Ремарка, які я читаю і перечитую, нині саме «Повернення» мене вразило в саме серце – простотою мови, темою, чесністю, реалістичністю.

Так, буде боліти. Так, важко відійти. Так, наразі надто нестерпно боляче.

Але…
Читайте.