Хтось вважає, що Зельда зруйнувала життя Фіцджеральду, а хтось – що саме він не дав їй розкритися.

Читаючи, я упіймала себе на думці, що нині бути письменницею не виглядає так зухвало, як це виглядало в 20-30-х роках. Певна річ, побуту й буденності з плечей жінок ніхто не забирає, але й не так натхненно вказують на її місце в суспільстві, не дорікають, буцімто, бажання досягти чогось в житті суперечить нормам.

Зрештою, багато хто з нас чув вислів, мовляв, чоловікам відкрито багато дверей, тоді, коли перед жінками вони зачинені.

Зельду можна не розуміти, можна засуджувати, зневажати. Але вона була особистістю. І їхнє кохання – Скотта і Зельди – надихало нині відомого письменника на написання нових творів. Він досягав таких висот, про які решта могли тільки мріяти. А вона його надихала.

Ця драматична книжка, яка мене просто не відпускала, просякнута творчістю, бажанням писати, коханням, підозрами, відчуженням, новим крокам, алкоголем, зухвалою поведінкою…

І саме той факт, що авторка в цій книжці не намагалася виставити когось у темному світлі, очорнити, а когось навпаки поставити на пʼєдестал, підкупав.

Тут просто і щиро про бажання і помилки, про кохання, якому всі заздрили, кохання, яке душило. Тут про вміння відступити і змиритися. Про здатність прийняти.

Написано настільки просто і легко, що сторінки листаєш непомітно. Читаєш і проживаєш.

І зрештою, дійшовши до фіналу історії, розумієш, що життя настільки коротке, непередбачуване, жорстоке…

Він пив, казав, що продовжує писати чергову книжку, і чекав.
А вона відступила, прийняла свій біполярний розлад, змирилася і теж чекала.

Вони обоє будували своє життя.
Вони обоє долучилися до його ж руйнації…

«Зельда» Теріз Енн Фаулер – це однозначно одна з найкращих книжок, які я читала.