І здавалось би, що вже так багато написано, так багато сказано й підкреслено про табори, заслання, ГУЛАГ… а ні, щоразу відкриваєш для себе щось нове.

Те, що приховували десятиліттями, приховували навмисно, засекречували, замикали за замками…

Спадає на думку вислів, що правду не приховаєш, не замкнеш і не зітреш.

«Через терни – на волю» Степана Орищина – це книжка-біль.

Роман чесний, написаний простою мовою, болючий і чесний.
Тут про те, що було.
І про те, що є нині.

Я довго поглядала на це видання, хоча люблю важкі твори, брала до рук, а потім знову ставила на полицю. Здавалося, ніби треба наважитися, бо розум наперед підказує, що читання буде непростим.

Так і було.

Перш ніж писати цю книжку, автор провів багато досліджень. І від мене низький уклін за пророблену титанічну роботу (адже з власного досвіду знаю, як досліджувати).

Автор зібрав розповіді колишніх вʼязнів ГУЛАГу і тому ця книжка правдоподібна.

Тут про звичайних людей, яких більшовицька влада засуджувала. Про життя до, там і після. Про чесність і покарання за неї. Про дітей, які пізнали табірне життя.

Тут багато паралелей між минулим і сьогоденням, місцями автор відступав від історії і виплескував власні наболілі думки про нинішню війну, а потім знову занурювався в історичні події.

Ця книжка відкриває очі на багато невідомих фактів, переносить в той час, коли від погроз і залякування таборами і до їхнього втілення був один маленький крок.

Мені б хотілося, аби таких книжок виходило більше.
Хотілося б, аби більше людей читали подібну літературу.
Хотілося б, аби ми пам’ятали те, що було і те, що відбувається нині.
Бо таке не можна забувати.