А о 17:03 я йшла по Гната Хоткевича й дивилася, як викочуються на світ Божий генератори.
З аптек, кав’ярень, відділень банку, квіткового магазину, відділення нової пошти, ветклініки, поліклініки.
На колесах і колесиках, з ручками і без, великі й маленькі, червоні, сині й радісно жовті.
Їх тягли й котили дівчата й жінки в коротких шортиках, фірмових футболках, медхалатах, робочих фартухах, квітчастих сарафанах, комбезах і спідницях-олівцях. У відкритих стильних босоніжках із червоним педикюром, білосніжних кроксах на босу ногу, модних кросівках на платформах.
Вони натискали кнопки, смикали шворки, і генератори слухняно зітхали, набирали повітря й оглушливо починали ревіти.
Генератори ревли, дівчата вдячно їм усміхалися, пахло свіжим бензином, червневою спекою, плавленим асфальтом і в’ялою малиною з ятки на розі вулиць.
Я не знаю, чи можна ще більше ненавидіти, ніж я ненавиділа мсковтів тієї миті.
Певно, що ні.