f

Бовен Келлі
Паризька квартира

Роман. / Келлі Бовен ; пер. з англ. Тетяна Заволоко. — Київ : Нора-Друк, 2024. — 376 с.

ISBN 978-966-688-131-4 (палітурка)
ISBN 978-966-688-132-1 (e-pub)

Kelly BOWEN
THE PARIS APARTMENT

Copyright © 2021 by Kelly Bowen
© Тетяна Заволоко, переклад українською, 2024.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2024.

Коли Лія Леклер успадковує паризьку квартиру своєї бабусі, вона виявляє, що помешкання було замкнено й покинуто з часів Другої світової війни. Лія підозрює, що тут може бути ключ до розгадки таємного життя її суворої бабусі, адже в квартирі зберігаються цінні картини, розкішні сукні й артефакти часів німецької окупації Парижа. Лія наймає мистецтвознавця і реставратора Ґабріеля Сеймура, дізнавшись про його родинний зв’язок з Вільямом Сеймуром, художником, чию картину бабуся залишила для Лії в сейфі. Знайшовши в квартирі сховок, де зберігаються старі документи, фото, листи і зброя, Лія і Ґабріель навіть не підозрюють, як далеко зайдуть у пошуках сімейних таємниць.
Авторка занурює читача в атмосферу Парижа часів німецької окупації, віддає шану героям опору, які попри смертельну небезпеку йшли на самопожертву, щоб наблизити перемогу над нацизмом.

Замовити книжку

РОЗДІЛ 1
АВРЕЛІЯ

Париж, Франція
10 червня 2017 року

Жінка була оголена.
Намальована у вихорі агресивних червоно-помаранчевих барв, вона закинула руки за голову, розтуливши долоні під хмарою свого мерехтливого темного волосся. Промінь світла, що линув з відчинених дверей квартири, вихопив з полотна сердитий і звинувачувальний погляд її чорних очей; вона ніби обурювалася через таке вторгнення у свій простір і приватне життя. Лія завмерла у відчинених дверях, стискаючи в одній руці важкий ключ, а другою тримаючи пакунок ретельно впорядкованих юридичних документів, які підтверджували її повне право тут перебувати.
І тепер ця невідома квартира і все тут належить їй.
«Це неймовірно цінна власність», — запевнили її адвокати. «Очевидно, бабуся вас обожнювала», — із заздрістю сказала помічниця, роздивляючись надруковану адресу. Але Лія ніяк не відреагувала на ці припущення, бо мотиви бабусі по смерті були такі ж каламутні, як і мотиви за життя, тож Лія не була певна, що обожнювання з її боку було присутнє бодай десь.
— Там усе ввімкнено, — промовила консьєржка будинку, стоячи на сходах позаду Лії.
Це майно охороняла напрочуд молода жінка з короткою рожевою стрижкою та легким усміхом; жінка представилася Селестою. Вона відразу сподобалася Лії.
— Я не часто буваю на місці, але коли б щось сталося, то я завжди поряд. Просто зателефонуйте.
— Дякую, — ледь чутно відповіла Лія, ховаючи ключ до кишені.
— По телефону ви казали, що квартира належала вашій бабусі? — Селеста легковажно сперлася на поруччя сходів.
— Так. По смерті вона залишила все мені, — принаймні так сказали адвокати, коли покликали Лію у свій офіс і виклали перед нею стос документів. Хоча квартиру оплачували й утримували з рахунку, на якому було вказано бабусине ім’я — Естель Аллар, наскільки Лія знала, Естель Аллар ніколи не жила ніде, крім Марселя.
— Ох, — вираз обличчя жінки пом’якшав. — Співчуваю з приводу її смерті.
— Дякую. Але це не було несподіванкою. А от квартира стала… шоком.
— Можу припустити, доволі приємним шоком? — мовила Селеста. — От би всім так щастило.
— Еге ж, — погодилась Лія, крутячи емальований кулон на шиї. До нинішнього ранку антикварна прикраса була єдиним дарунком від бабусі, яку та передала онуці без зайвої метушні у день її вісімнадцятиліття.
Лія згадала про консьєржку:
— Давно ви тут працюєте?
— Уже шість років.
— Можливо, вам щось відомо про цю квартиру? Чи про мою бабусю, Естель Аллар?
Селеста похитала головою.
— На жаль, нічого. Хоч я і знайома з більшістю мешканців цього будинку, проте гадки не маю, кому належала квартира. Чула лише, що вона стоїть порожньою, ще відколи я почала тут працювати.
Лія імпульсивно поправила теку з паперами під пахвою й розстебнула блискавку портфеля. Вона дістала звідти невелику картину, завбільшки приблизно як документ. Це було яскраве, хоч і дещо незграбне зображення садиби, оточеної купками смарагдових дерев, з людським силуетом на тлі кобальтового неба. Крім ключа від квартири, бабуся залишила дівчині ще і цю картину.
— Ви чули колись ім’я Сеймур? Вільям Сеймур? Знаєте його? — запитала Лія, простягаючи картину Селесті.
Селеста знову похитала головою.
— Ні. Чи можу я поцікавитися, ким він був?
— Гадки не маю, — зітхнула Лія, ховаючи непоказну картину назад у портфель. Насправді вона й не сподівалася почути відповідь, але й запитавши, нічого не втратила.
— Я можу перевірити записи про будинок, якщо хочете, — запропонувала Селеста. — Ми зберігаємо архіви за багато років. Якщо Вільям Сеймур і жив тут колись, я б могла про це довідатися.
Пропозиція зворушила Лію.
— Ні, не треба, все гаразд.
Їй не хотілося витрачати час цієї жінки. Принаймні поки вона не проведе власне невелике розслідування.
— Гаразд. Але дайте знати, якщо передумаєте.
— Неодмінно. Дякую.
Селеста, здавалось, вагалася.
— Ви плануєте тут жити? — нарешті запитала вона.
Лія розтулила рота, щоб відповісти, але раптом замовкла.
Можна було просто сказати що так, бодай тимчасово. Але що далі? У Лії не було простої відповіді на це запитання.
— Це не моя справа, — жінка схилила голову. — Пробачте.
— Нічого страшного, — Лія всміхнулась. — Я ще не вирішила.
— Сподіваюсь, ви залишитеся, — щиро сказала Селеста. — Було б добре мати…
Скрегіт замка і короткий сплеск істеричного гавкоту змусив Лію обернутися. З квартири навпроти вийшла жінка поважного віку й почовгала в її бік. Під її рукою звивався маленький клубок білого хутра, а другою вона стискала чотириопорний костур. Жінка була вдягнена ніби модель з американської реклами мила чи пилососів середини минулого століття — у широку квітчасту сукню з тісною талією — й мала нитку важких перлів на шиї. Хвилі її сивого волосся обрамляли щедро напудрене обличчя з агресивно червоними губами. Барвник в’ївся у глибокі зморшки, що розходилися від губ, тому вигляд у неї був досить моторошний. Несподівано для самої себе Аврелія майже почула несхвальне цокання бабусі:
«Ліє, ніхто не має бачити твій макіяж. Якщо, звісно, ти не прагнеш, щоб тебе помітили, а не побачили».
Тоді підлітка Лію, яка любила блиск для губ, дратувало це загадкове й ущипливе зауваження. Нині ж вона не могла заперечити бабусі.
Тим часом Ліїна сусідка пошкандибала мармуровою підлогою, її погляд упав за спину дівчини на продовгувату картину з оголеною жінкою, яка виднілася в тьмяному світлі у глибині квартири. Жінка здавалася не менш шокованою за Лію, коли та вперше відчинила двері, і її подив поволі переростав у неприхований осуд. Лія начепила на обличчя усмішку й зробила крок у дверний отвір, затуляючи собою огляд.
Пані скривилася і витягла шию, намагаючись роздивитися все як слід.
— Доброго ранку, — ввічливо промовила Лія. Навчання у школі-пансіоні вкоренилося в ній настільки, що вона не могла не привітатись.
У відповідь пес знову несамовито задзявкотів, пронизливий звук безжально відлунював від мармурової підлоги й гіпсових стін. Обличчя жінки ще більше скривилося, і вона дістала звідкись зі складок сукні шматочок ковбаси. Це приглушило гавкіт, і тепер два ока, схожих на намистинки, були прикуті не до Лії, а до винагороди, затиснутої у пальцях, схожих на пташині пазурі.
— Це ваша квартира? — рипучим голосом запитала жінка у раптовій тиші.
— Так, — цей факт був настільки новим, що важко було відповісти з упевненістю.
— Я прожила тут усе життя. З 1943 року, — примружила очі жінка.
Усмішка Лії зникла. «Гм. Це ж було так давно…»
— Я знаю про все, що відбувається у цій будівлі. І за весь цей час ніхто жодного разу не зайшов у цю квартиру і не вийшов з неї. До сьогодні.
— М-м-м, — Лія видала якийсь нерозбірливий звук. Вона так і не зрозуміла, чи це запитання, твердження чи звинувачення. Міцніше вхопила папку з документами, притискаючи її до грудей.
— Ви тут самі живете? — погляд жінки ковзнув на Ліїну ліву руку.
— Перепрошую? — Лія ледве втрималася від бажання сховати руку в кишеню.
— На вигляд ви доволі доросла, а чоловіка не видно. Мабуть, уже запізно. Бідолашка.
Лія кліпнула, не впевнена, що правильно почула.
— Даруйте?
— Знайома з вашим типом жінок, — промовила сусідка, шморгнувши. Її погляд зупинився спочатку на важкому наплічнику і папці з документами, а тоді перемістився на оголені плечі й бретельки червоного сарафана, зав’язаного на шиї.
— З моїм типом? — Лії уривався терпець, вона починала дратуватися.
— Що ж, я не хочу чути вашої музики. Жодних наркотиків, випивки та вечірок. Ніяких незнайомців, які цілу ніч ходитимуть біля моїх дверей і шукатимуть вас.
— Намагатимуся приводити чоловіків удень,  — люб’язно відповіла Лія, не в змозі стриматися.
Селеста, яка мовчала впродовж усієї розмови, розреготалась, а тоді спробувала приховати сміх нападом кашлю.
Жінка крутнула головою.
— Добрий день, пані Гофман, — Селеста нарешті опанувала себе. — Як ваші справи?
Мадам Гофман суворо глянула на рожеве волосся жінки, і червоні губи насмішкувато скривилися.
— Повна дегенерація, — пробурмотіла вона.
У Селести задзвонив телефон, і вона глянула на екран.
— Справи кличуть, — сказала вона, кидаючи на Лію вибачливий погляд. — Дайте знати, якщо вам щось знадобиться. І ласкаво просимо до нашого будинку.
Вона відштовхнулася від поруччя і побігла сходами вниз, викликавши черговий істеричний дзявкіт.
Лія скористалася моментом і сховалась у своїй квартирі, зачинивши двері й різко поринувши у задушливу темряву. Цим вона врятувала себе від продовження розмови.
— Не дивно, що ти сердишся, — пробурмотіла вона в бік оголеної жінки на полотні. — Я б також сердилася, якби з 1943 року жила навпроти такої сусідки.
Відповіді вона не почула.
Повітря було насичено запахом старості й пилу, тож напрошувалася думка, що у квартирі ніхто не жив значно довше, ніж ті шість років, про які знала Селеста. Лія поклала свої речі й дозволила очам звикнути до темряви. Глибше у квартирі, з того боку, який виходив на широку сонячну вулицю, виднілися слабкі смуги світла, і Лія припустила, що це важкі штори затуляють вікна. Світла було досить, щоб уявити контури, але недостатньо, щоб роздивитися навколо.
Тож Лія обережно вийшла з передпокою, пройшла повз тьмяні обриси полотна на стіні й попрямувала до вікон. Підлога рипіла з кожним її кроком, наче також обурювалася вторгненням. Жінка підійшла до завішеної стіни й простягнула руку, кінчики пальців торкнулися важкої, схожої на дамаск, тканини. Поки що все було нормально. Нічого не вискочило на неї, не впало їй на голову і не пробіглося по ногах. Вона намацала край штори, десь угорі забряжчали кільця на карнизі. Не вагаючись, Лія відсунула штору вбік.
І відразу ж пошкодувала.
Тільки-но сліпуче сонячне світло пробилося крізь старовинні шибки, навколо неї заклубочилися густі задушливі хмари пилу. Лія заклякла й закашлялася, її очі миттю засльозилися. Вона рвучко шукала клямку на вікні й відчула неймовірне полегшення, коли таки її знайшла. Штовхнула одну з вітражних стулок, зробивши щілину, не звертаючи уваги на обурливий скрегіт завіс, і виставила обличчя на свіже повітря.
Висунувши голову у вікно, вона стояла так добру хвилину, задихалася і хрипіла, намагаючись не думати про те, наскільки смішний має вигляд для людей, котрі проходили внизу. Можливо, їй варто було просто залишити двері квартири відчиненими. Можливо, їй варто було спершу запросити чарівну мадам Гофман.
Кашель нарешті вщух, Лія глибоко, впевнено вдихнула і випросталася, готуючись до того, що? може побачити всередині житла. Вона повільно роззирнулася і раптом збагнула, що бабуся по смерті все-таки залишила їй не квартиру.
Вона залишила їй музей.
Пил досі клубочився по підлозі, але яскраве проміння освітлювало стіни, вкриті візерунчастими шпалерами кольору сіро-блакитного грозового неба. На стіні навпроти вікон висіли десятки намальованих пейзажів і марин у позолочених рамах: на одних зображені буколічні сільські мотиви, на інших — кораблі, назавжди завмерлі у своїх далеких мандрах, і кожне з цих полотен вибухало насиченими барвами.
У центрі кімнати вкриті пилом бірюзові дивани Людовика XV стояли один проти одного на широкому перському килимі. Довгий письмовий стіл з’єднував кінці диванів, які були найближче до Лії, і саме до цього столу притулилося високе полотно з оголеною жінкою. Воно стояло лицем до дверей, щоб вітати кожного, хто сюди заходить.
На задній стіні, що прилягала до вікон, над порожнім каміном красувалась вишукана мармурова полиця. На стіні високо над нею прикріпили кронштейн, отже, колись у цій високій ніші висіла якась картина, хоча зараз тут було порожньо. А над Ліїною головою, в центрі кімнати, зі стелі звисала люстра, пил лише почасти приглушив блиск її сліпучих кришталевих краплинок.
На ватяних ногах Лія попрямувала вглиб квартири. Вона зупинилася біля витонченого столика поряд з дальнім кінцем дивана й глянула на колекцію фотографій у рамках. Обережно взяла першу і протерла скло. На світлині була молода жінка у шовковій, розшитій бісером сукні, яка огортала всі вигини її тіла, наче друга шкіра, в хутряному палантині, недбало накинутому на плечі; вона спиралася на ліхтар перед джаз-клубом. В одній руці жінка тримала мундштук, очі дивилися в об’єктив камери із затуманеною, чуттєвою байдужістю. Лія перевернула світлину. На звороті олівцем написано «Естель Аллар, Монмартр, 1938 рік».
Лія важко ковтнула.
Попри те, що юристи з питань майна їй не раз казали, що ця квартира є власністю Естель Аллар, Лія збагнула, що досі у це не вірила. Вона не вірила, що її бабуся, яка жодного разу за життя не згадувала, що колись їздила до Парижа, а тим паче що жила тут, так довго зберігала таємницю такого масштабу.
Лія навіть не могла уявити, чому бабуся так учинила.
Вона поставила фотографію на місце й глянула на другу. На ній красуня Естель сиділа за кермом низького «мерседеса», вистромившись у вікно і всміхаючись до фотографа. Її волосся розлетілося по плечах, криси капелюшка грайливо затулили одне око. Лія закліпала, намагаючись поєднати ці гарячі, безстрашні образи з жорсткою, стриманою жінкою, яку вона знала. Ця спроба з тріском провалилася.
Тоді Ліїну увагу привернула остання світлина. Жінка спохмурніла. На неї дивився німецький офіцер з суворим і серйозним виразом обличчя. З уніформи можна було здогадатися, що фото зробили за часів Першої світової війни. Лія ще більше насупилась і перевернула світлину, але написів на звороті не було. Вона поставила її на місце і кинула погляд на стос журналів позаду.
Лія трохи зсунула верхній. Під ним лежав чистий від пилу випуск, назву можна було легко прочитати. «Сигнал», — горіло жирними червоними літерами у верхньому лівому куті, під назвою велике зображення нацистського солдата з напруженим обличчям. Корінець журналу був того ж яскравого червоного кольору, що й назва. Вгорі – дата: «Вересень 1942 року». Лія хутко прибрала руку.
— Це все не насправді, — промовила вона в тишу, ніби варто було лише озвучити своє бажання — і воно стане дійсністю.
Їй не треба було гортати сторінки, вона й так розуміла, що там побачить. Німецька пропаганда і блискучі нацистські фотографії, опубліковані якраз тоді, коли нацисти захопили й окупували це місто.
Лія знову пильно глянула на молоду Естель Аллар, котра всміхалася зі свого «мерседеса», і на невідомого німецького офіцера, а тоді відвернулася від світлин, журналів і пов’язаних з ними зловісних очікувань. Тамуючи нудотний жах, що зароджувався всередині, вона пройшла повз пишно оздоблену камінну полицю й повернула за кут. Тут простір звужувався до класичної їдальні. У центрі стояв стіл з червоного дерева, навколо нього вісім таких самих стільців. Праворуч від неї біля стіни – висока шафа, на полицях якої виструнчились ряди кришталевого, срібного й порцелянового посуду.
На протилежній стіні висіла чергова колеція полотен: вражаючі й вабливі портрети чоловіків і жінок в одязі минулих століть. Лія боляче прикусила губу, адже її жах наростав. За часів окупації нацисти намагалися заволодіти творами мистецтва, викрадаючи цілі колекції.
— Ліє, припини, — вона похитала головою, не звертаючи уваги на те, який безглуздий має вигляд, коли розмовляє сама з собою. — Не вигадуй дурниць.
Так, у квартирі зберігалися нацистські пропагандистські матеріали. Але єдина світлина й купка журналів ще не свідчили про те, що полотна на цих стінах було вкрадено чи отримано якимось іншим незаконним шляхом. Це не означало, що бабуся навмисно тримала цю колекцію саме тут, у цій квартирі, з якихось інших причин, крім того, що в молодості вона захоплювалася мистецтвом. Краще залишити конспірологічні теорії Голлівудові й радикальним зелотам.
Лія відірвала погляд від картин і пішла через їдальню в коридор. Праворуч двері, які вели на кухню з крихітною плиткою, маленьким холодильником і вмонтованою в стільницю глибокою раковиною з єдиним кришталевим вентилем.
Ліворуч від неї — відчинені французькі двері, за якими тьмяніли обриси ліжка з балдахіном. Лія зрозуміла, що то була спальня. На дальній стіні з високих вікон пробивалися сонячні промені, точнісінько як у вітальні. Лія увійшла до кімнати, обігнула ліжко і вже значно обережніше розсунула важкі штори.
При світлі кімната здавалася жіночим простором: рожеві шпалери на стінах, краї яких лише злегка пожовкли й знебарвилися під стелею. У кімнаті двоспальне ліжко, туалетний столик і стілець, а ще величезна шафа. На всіх меблях різьблення у провінційному стилі. Ліжко акуратно застелено, мабуть, постільна білизна такого самого рожевого відтінку, що й стіни.
Кімната була бездоганно охайною, коли не брати до уваги одяг, недбало кинутий на гладеньке покривало, зім’ятий, забутий і запилюжений. Піднявши вбрання за тонкі бретелі, Лія збагнула, що це вечірня сукня. Приголомшливий витвір з лимонно-жовтого шифону і крепу, розшитий кристалами, непристойно дорогий, незалежно від того, в якому столітті його придбали. Це не та річ, яку можна було просто кинути кудись, наче стару пару шкарпеток.
Вона збентежено поклала сукню назад на ліжко, а тоді помітила в кутку вузькі двері у формі арки. Вони вели у кімнатку, схожу на сучасні стінні шафи. Гардеробна, здогадалася Лія, хоча там майже не було місця, щоб ходити. Сукні, халати, хутра й пальта висіли так щільно, що Лія не могла роздивитися стіну позаду них. На підлозі стояло взуття, десятки й десятки пар, а вгорі на полиці — коробки з капелюшками. Попереду вишикувалися менші коробочки з коштовностями, деякі з них обшиті шкірою й атласом.
— Господи, — пробурмотіла Лія, намагаючись усвідомити суму цих статків.
Вона позадкувала у спальню й обережно відчинила шафу, очікуючи, що її накриє чергова хвиля екстравагантного вбрання. Але там практично нічого не було. У шафі, яка зсередини нагадувала печеру, висіло лише півдесятка суконь.
То була справжня колекція, захищена від багаторічного пилу, з кутюрних шовкових і атласних вбрань, прикрашених вишуканою вишивкою, аплікаціями й дрібними деталями. Лія провела пальцями по спідниці сапфірового кольору і відвела руку, побоюючись, що може забруднити тканину. Зачинила шафу й притулилася чолом до подвійних дверей. Сукні, взуття, хутро — весь цей одяг був справжнім багатством. Точнісінько як і вишукані меблі й предмети мистецтва.
І все це ховали понад сімдесят років.
Лія провалювалася у кролячу нору. Приголомшливу, божевільну кролячу нору, звідки надто легко було перестрибнути до огидних висновків. Вона підвела голову й повільно вдихнула. Припущення ніколи не приводять ні до чого доброго — цьому її навчила наукова кар’єра. Вона могла б поки що дати бабусі кредит довіри. Вона не повірить у найгірше, доки не знайде неспростовних доказів.
Зараз вона відкине всі підозри. Натомість складе перелік нагальних справ і завдань, які вимагають її негайної уваги. Списки — це цифри і потреби, а не спекуляції і припущення. Списки впорядковані й раціональні, вони завжди допомагають зосередитись на тому, що можна контролювати, коли стикаєшся з безладом і невизначеністю. Так, зараз їй треба скласти кілька докладних списків.
Відчуваючи полегшення, Лія пішла назад до дверей спальні, але різко зупинилася, коли впіймала своє відображення. У злегка тьмяному й поплямованому дзеркалі, що висіло над туалетним столиком, Лія помітила неспокійні зморшки на своєму обличчі. Майже несвідомо вона присіла на стільчик поряд, незважаючи на пил і не відводячи погляду від себе самої. Її бабуся була останньою, чиє відображення спіймало це дзеркало? Якби Лія могла повернутися в минуле, що вона там би побачила? Кого б вона побачила?
Вона перевела погляд на поверхню туалетного столика. У центрі тулилася колекція декоративних скляних пляшечок. Поряд лежала покинута пара жіночих рукавичок, там, де їх кинула власниця. Біля рукавичок, об нижню частину дзеркала, спиралася невелика картка. «Якась листівка», — подумала Лія.
Це була чорно-біла світлина, на ній довга висока будівля з рядом римських колон, які прикрашали весь фасад, ніби у стародавньому храмі. Дивовижну архітектурну експозицію псував лише нацистський прапор на передньому плані, що гордо тріпотів від вітру. Страх повернувся і проявився у чомусь зловіснішому. Лія дуже повільно перевернула листівку.
«Чарівній Естель, — недбало написано вицвілим чорнилом. — З подякою, Герман Ґерінґ».
Лія впустила листівку, наче та вкусила її, і, скочивши на ноги, перекинула маленький стільчик. Відчай боровся з огидою, її почало нудити. Якою ж дурною вона була. Лише дурепа чіплялась би за надію. Лише божевільна дурепа відмовлялась би зважати на докази, розкидані по всій квартирі. З появою неспростовних аргументів Лія не могла відкараскатися від осуду.
Вона досі гадки не мала, чому бабуся вирішила залишити цю квартиру саме їй, але причина, з якої та намагалася зберегти наявність помешкання в таємниці, була доволі прозорою. Її бабуся, жінка, котра кожного травня вивішувала прапор Франції, жінка, котра постійно заявляла про свою любов до країни, зовсім не була тією патріоткою, якою здавалася. Її бабуся була брехухою, зрадницею і шахрайкою.
Її бабуся співпрацювала з нацистами.