Павільйон, де презентують воєнні книжки – не центральний. Він “трошки” збоку. Бо “книжки війни” так же “трошечки” не на часі.
Бо всі стомилися.
Ні, ці книжки видасть, про них іноді говорять. Не в “марафоні”, але серед друзів, у тій бульбашці, де виходить щоденно спілкуватися. Такі книжки пишуть діючі військові, волонтери, фронтові журналісти. Ті, у кого мало вільного часу.
І держава присутня на цьому ринку, через міцне сито просіюючі подібні проєкти, але іноді замовляючи аж 1000 примірників на десять тисяч публічних і дванадцять тисяч шкільних бібліотек.
І вдячність якоїсь частини суспільства є. І хтось іноді купить 20 примірників на подарунки. А ввічливо спитає, а чи є англійською?
Але, чесно кажучи, коли питають “Ну чому Фоліо?” Чому автори таких книжок часто йдуть до Фоліо і кількох моїх колег-видавців? А що, до всіх, тим більше авторів першої книжки, стоїть черга?
Всі стомились від війни. Навіть на виставці люди бігли до сховища, коли була тривога.
Тому – 4 павільйон. І напівзаповнені зали. Ким? Військовими, членами сімей загиблих, волонтерами, журналістами, колегами-видавцями.
Бо – не на часі.
І це – звично.
Нікого не звинувачую в тому, що любовний роман, фентезі про драконів, детектив про початок 20 століття або Київську Русь – цікавіше.
Бо іде ж третій рік війни.
І суспільство поділилося на дві частини:
1. Тих, хто стомився.
2. Військових, волонтерів, справжніх журналістів, членів сімей тих, хто загинув або в полоні. Тих, хто щоденно спілкується з близькими на фронті.
І – я не знаю, що з цим робити, друзі, але так є.