Справді правду кажуть, що іноді навіть книжка потрапляє до рук в той час, коли потрібно. Саме в той час. І саме з цією так і сталося. Другий том «Сестри Річинські» Ірини Вільде став для мене певною підказкою, що не варто шукати пояснення там, де його просто немає, що люди різні, навіть якщо це рідні люди.

Це буде не відгук про сюжет, бо аби зрозуміти про що йдеться, треба прочитати першу частину. Напишу свої думки і відчуття, які виникали, коли читала.

Авторська мова проста, але милозвучна. Сюжет затягує, бо описано все детально і прискіпливо, що допомагає перенестися в часі й ніби стати свідком подій.

Так от, мої думки були трохи емоційні й часто важко було зрозуміти суть вчинків персонажів, а мова йде про сестер. У кожної свій шлях, зрештою так само, як і в реальному житті.

Але я постійно ловила себе на думці: як же так, хіба рідні люди можуть бути настільки чужими, але потім поверталася в своє сьогодення і розуміла, що так, можуть. Десь важливу роль відіграє характер, десь обставини, порою власні інтереси, які стають вищими за моральні цінності – і це прописано ідеально. Саме ота межа, через яку переступають рідні люди, гарно показана.

Тут пʼять сестер шукають своє місце під сонцем. Шукають різними способами й іноді я відкладала книжку, аби осмислити.

Це дуже глибока історія, вдумлива, багатошарова. Це не книжка на вечір. І навіть не на два.

Її читаєш. Смакуєш. Проживаєш.
Її запамʼятовуєш. Бо таких книжок не так багато, як би прикро не було визнати.

Я другий том читала довго, як і перший. І раджу всім. Бо це українська класика. Наша література.