Я колись цю книжку перечитаю. Обов’язково перечитаю. І не один раз

І справа тут не стільки в самій історії, в сюжетних поворотах, або ж персонажах, скільки в тому ЯК вона написана.

Це була суцільна насолода. Насолода від майстерності оповіді, від тонкощів тексту, від порівнянь, від роздумів над сенсами…

Це було глибоко. Складалося враження, наче автор сидів десь поруч, вів свою розповідь, яка була схожа на сповідь, зачіпав найсокровенніше, показував вплив суспільства й тодішніх подій на людину, не засуджував й не відбілював, не робив зумисних акцентів, а просто розказував. І це було неймовірно чуттєво.

Ця книжка – це безліч листів чоловіка, в яких він звертається до свого не баченого ніколи сина. Це сповідь про свої вчинки, про людей, які були в його житті, про події 1939 року, про Норвегію, про початок нацистської окупації.

Тут так багато всього: кохання, вбивство, спогади, звабливість, втрати, зрада, пристрасть, відгомін провини…
Багато всього. Ціле життя.

І напрошувався висновок – зрештою пролетіли роки, а минуле не відступило.

Книжку можна розібрати на цитати. Якби я підкреслювала рядки, то вона була б повністю підкреслена.

Тонко про кохання. Настільки тонко і точно, що іноді перечитувала абзаци.
Тонко про провину, про життя з нею.
Тонко про безліч речей.

Знаєте, на такі книжки важко писати відгуки, бо разом з тим, що я в захваті від цієї майстерності написання, хтось може просто не любити такий психологізм в творах. Але мені б хотілося, аби саме таким книжок видавалося більше, бо вони реально запамʼятовуються.