Категорії Слова

Про печену картоплю

Є у Тютюнника – того з братів, який Григір, – оповідання, яке щоразу перевертає моє серце до дна.
У Тютюнника насправді – кожне оповідання таке. Ніби пронизує душу гострими стрілами. Тоненькими й жалючими. Щоб крізь ці непомітні оку отвори витікав із неї біль.
Оповідання – про картоплю. Печену картоплю. І шматочок сала. Якого насправді немає. Як немає у Палажечки й дівочого щастя-долі. Лише сіль. До печеної картоплі. І в дівочих сльозах.
Їй двадцять чотири. Стара дівка, що втомилася вдавати із себе молодшу й радіснішу, ніж є. Плаче потайки біля немічної матері. Плаче за хлопцями. Бо хлопців у селі – катма. Хто не в армії, той поїхав за кращою долею на Донбас.
А Палажечка – що? Пасе череду. Із Тимохою. Йому – дев’ятнадцять. Та вона ж йому в матері годиться – за сільськими то мірками! І вона до нього і тулилася б, і горнулася, але – не сміє, бо затюкають. Але сміє запропонувати напекти картоплі. А щоб погодився, то обіцяє до гарячої картоплі сіль і шматочок сала.
Немає насправді у Палажечки того сала. Але що їй робити, коли і вік – не той, і платтів, як у дівчат, що подалися в місто на заробітки, немає. Є – череда. Вогнище. Тимоха.
Та ще увечері кіно у клубі.
Я можу сто рази на сто ладів переповісти сюжет про печену картоплю. Але насправді – справа не в сюжеті.
А в надії на щиру любов. Яка жевріє вогником у кожному серці. Зігріває його з середини. Піднімає, коли впадеш. Дарує завтра. Ну, принаймні не відбирає віру у те, що завтра буде день….
І розповісти про все це, розповідаючи про печену на вогнищі картоплю – із сіллю, але без сала – зміг лише Григір Тютюнник.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *