В емоційному плані і в плані сприйняття ця книжка виявилася дуже важкою. Здавалося б, я прочитала багато творів на подібну тематику, вивчала історичні факти, досліджувала документи й мала б бути готова до того, про що йдеться на сторінках, але коли взяла до рук цю книжку й поринула в читання, мене бомбило

Найбільший емоційний вплив має розуміння того, що в книжці зібрано реальні історії, свідчення людей, які будучи дітьми, на собі пізнали, що таке бути «ворогами народу», що таке тюрми, сиротинці, товарні вагони, лютий холод Сибіру, спецінтернати, бараки і заслання.

Тут багато історій, які відбувалися насправді, і кожна зачіпає по своєму. Зачіпає жорстокістю, навмисним винищенням, ідеями, які межували з абсурдом.
Але з іншого боку зачіпає спрагою до життя, підтримкою, людяністю.

Читаючи кожну історію, занурюєшся в епоху, в ті страшні дні, життя кожного. І проживаєш.

І хоч кожна розповідь важка, подані вони напрочуд легко, було відчуття, наче та людина, яке веде оповідь, сидить поруч і тихим голосом розповідає про заслання, правду про репресії радянської каральної системи, про плач дітей, про суниці, які збирали, про роботу в тайзі, про буханець хліба, притиснутий до грудей, про ляльку, яку не хотілося віддавати…

Цю книжку я раджу всім, навіть якщо ви не любите занурюватися в історію, навіть якщо ви звели довкола себе мур, аби відмежуватися від подібного… раджу, бо такі книжки зараз дуже потрібні, аби не забути, аби памʼятати, аби знати.

Велика подяка авторці, яка зібрала ці історії під однією обкладинкою. Ця книжка для мене особлива – і важка, і пізнавальна, і болюча, і та, яка дає надію. Ця книжка є ще одним нагадуванням, що ніякого «одного народу» немає, є ми і є наші вороги.