• Автор: Джорджа ТРІБУАНІ [Giorgia Tribuiani]
• Мова оригіналу: італійська
• Перекладач: Ганна ЗАЛЕВСЬКА
• Обкладинка: тверда
• Кількість сторінок:176
• Формат: 84х108/32
• Жанр: Роман
• Рік видання: 2024
• ISBN: 9786175530658

Роман «Батько» молодої італійської авторки Джорджи Трібуяні – не просто цікавий сюжет, а заглиблення в психологію звичайної родини, що переживає дивний період: одна несподівана і містична подія раптом порушує крихку рівновагу стосунків. Особливість цього твору – емоційні внутрішні монологи головних персонажів у стилі потоку свідомості, що робить банальну сімейну драму захопливою оповіддю. Роман читається дуже легко, подекуди з гумором і довго тримає в полоні думок, позаяк родинні стосунки – трепетна тема, в яку ми вписуємося від самого народження. Тут ви не знайдете порад, рішень чи моралізаторства, аж ніяк! Просто зріз життя з причинно-наслідковими ланцюжками, а висновок? У кожного він буде свій, залежно від екстраполяції на власне життя. Треба додати, що повноправним персонажем роману є море. Чудове Адріатичне море – єдина константа у такому мінливому світі людських емоцій та невимовлених думок. Цей роман занурить вас у справжню Італію з суто італійським темпераментом, який часто заважає порозумітися і просто обговорити проблему. Просто поговорити… Як часто цього не вистачає для збалансованого сімейного життя. Нестандартна і дуже своєрідна оповідь Джорджи Трібуяні примушує замислитися над цією простою, але беззаперечною істиною.

Цей твір перекладено за підтримки Центру книги та читання Міністерства культури Італії.

Тоді її чоловік, намагаючись угамувати тремтячі руки та збите дихання, пішов до вікна, по дорозі зачепившись за журнальний столик, отже, ноги його теж не слухались. Наче п’яничка. Нічим не кращий за гостя. Тим часом він відіпнув фіранки, і, немов декорації на сцені, за вікном з’явилися набережна з поки що сонними пальмами, вело-доріжка, живопліт, а за живоплотом — пляж, якому ще місяць чекати на ряди парасольок, тому він здавався плас-ким і сяяв, бо в такі сонячні дні, як сьогодні, на ньому було важко утримувати погляд через відблиски у задньому склі автівок, що їдуть
по набережній.
— Просто скажіть мені, — вимовив Оскар, — просто скажіть, чи завжди ви бачили цей краєвид з вікна, якщо стати тут, або…

Клара підвелася.
— Ви вже тут бували?
— …або бачили білу гравійну дорогу, вкриті зеленню піщані дюни та купу хатинок?
— Годі, — обірвала його Клара, — можете пояснити, що… — але знову замовкла: розвернувшись усім тілом до вікна, спираючись однією ногою на підлокітник дивана, гість видерся навколішки поверх подушок і ніби висолопився з окопу — пейзаж за вікном вирвав стогін з прикритого обома руками рота, — а потім знову присів, обхопивши руками нещасну голову, видавши звук чи то гикавки, чи то позиву до блювання, і почав молитися:
— Більше не буду, зарікаюсь, тільки поверніть мені дружину і сина.
Його очі знову блукали по кімнаті — по картинах, по вазочках на меблях, по книжках, але зараз у цьому погляді з’явилося щось страшне, якась невимовна бентега, і Клара впіймала себе на думці: нехай це буде просто злодій, миршавий злодюжка, що вдався до імпровізації, нехай буде так, краще повернутися до попередніх побоювань, таких простих і невинних. Аж раптом вона побачила, як її чоловік сідає поруч з гостем.
— Випий краплю, я тобі все поясню, — і гість слухняно виконав пораду, навіть двічі, пришіптуючи:
— Я божеволію.
— Мабуть, я теж,— сказав Оскар,— я теж божеволію або все це лише сон, — тоді Клара опритомніла і спробувала
подивитися просто у вічі чоловікові:
— Ти поясниш мені, що, в біса, відбувається?
В очах Оскара читалося: благаю, не зараз, я потім усе поясню, — але вона на це не купилася, непохитно спинилась перед диваном, аж поки він хитким рухом не встав і не відвів її до кухні, зосереджено дивлячись на віскі.
Щойно вони залишилися наодинці, Клара взяла склянку й одним махом вилила її вміст у раковину. Запах алкоголю
взяв гору над солодким ароматом печива. Вона вимкнула духовку.
— Ну? Хто він, у біса, такий?
— Тс-с-с.
— Ні, плювати мені, чи він мене чує! — вона важко зітхнула, розвернулася, зазирнула у прочинені двері так, що аж торкнулася їх щокою та лобом: крізь щілину було видно, як гість наливає собі ще склянку віскі й прямує до вікна.
Пальці чоловіка лягли їй на плече.
— Що ти робиш?
— Дивлюсь, щоб він нічого не поцупив.
— Облиш, благаю тебе.
— Я хочу пояснень.
— Гаразд, ти маєш рацію,— сказав він, і Клара від чула його дотик на своїй руці, що стискала ручку дверей. Долоня була спітнілою. Втягнувши голову в плечі, вона продовжувала оглядати вітальню, так менше відчувався запах віскі. — Гаразд, — повторив чоловік, — але хоча б подивись на мене. Мені справді треба бачити твої очі.
Вона глибоко вдихнула.
— Благаю.
Клара дозволила — ось тобі очі: вона глянула на нього скоса, а обличчям розвертатися не стала.
Тоді Оскар почав дивно заїкатися, затинатися, втупившись поглядом у свої черевики, що остаточно її спантеличило. І це він? визнаний викладач, учитель, скільки років, скільки років він пояснює, опитує, розмовляє з учнями, а як завзято свариться! в розмові з нею він узагалі ніколи не бубонить, а тут каже:
— Я знаю, ти мені не повіриш, ти краще за мене знаєш, що я завжди був раціональною людиною, як і ти, скільки разів дочка нам цим дорікала, але чи не думаєш ти, чи не віриш, чи не відчуваєш інколи речі, які не здатна пояснити?
Після цих слів Клара прибрала його руку зі свого волосся та плеча — настав час зануритися в минуле свого чоловіка
у пошуках слідів, що виведуть, як мінімум, на перелюб.
Нарешті вона обернулася.
— До чого ти ведеш?
— Кларо, цей чоловік — мій батько.
Вона розсміялася йому в обличчя.
— Що?
— Я відчуваю це, Кларо, відчуваю. І це сильніше за спогад про нього, за його ім’я Дієґо Валлі, за все, що він каже.
Я відчуваю це в крові.
Клара підвела очі до стелі з думкою — скільки ще триватиме ця вистава? — а потім подивилася на чоловіка довгим
поглядом: на його обличчі ані тіні жарту чи усмішки, ані блиску в очах. Глянула на склянку — невже набрався з двох чарок? — але промовчала, вглядаючись у нього, а радше у простір між пічкою та мийкою, де було звалено форми для печива та брудні миски. Він ворухнув пальцями, щоб торкнутися її волосся, але вона відсахнулась.
— У тебе борошно.
Вона схопила пасмо і провела по ньому двома щільно зчепленими пальцями — так діти з’їжджають по жердині, обхопивши її ногами.
— Подивись на його фотографії, Кларо, під телевізором.
— Нехай вшивається звідси.
— Кларо, він мій батько.
— Він молодший за тебе!
— Не кричи.
— Тобі треба відпочити, Оскаре, чуєш?
— Дякую.

Замовити книжку…