Автор: Ґільєрмо МАРТІНЕС
Мова оригіналу: іспанська
Перекладач: Галина ГРАБОВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:180
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Серія: Колекція Кримінальний Роман
Рік видання:2024
ISBN: 9786175530764

Все починається в Оксфорді літнього дня, коли молодий аргентинський аспірант-математик знаходить господиню дому, де він знімає кімнату, убитою. Разом зі своїм наставником, знаменитим логіком Артуром Седомом, він, паралельно з поліцією, починає власне розслідування, аби зупинити серійного вбивцю, який, здається, кидає їм математичний виклик. Шукаючи ключа до цієї головоломки, вони звертатимуться до історії криміналістики, до практик древніх сект, лінгвістичних ігор Вітгенштайна і теорем Геделя.

Позірно кримінальний сюжет, який розгортається в лаштунках університетського життя Оксфорда, завершується несподіваною розв’язкою.

1
Зараз, коли минули роки й усе забулося, зараз, коли із Шотландії мені надійшов короткий мейл із сумною звісткою про смерть Селдома, гадаю, я можу зламати слово, якого він насправді ніколи з мене не брав, і розповісти правду про події, які влітку 1993 року в британських газетах виходили під заголовками, тональність яких коливалася від макабричної до сенсаційної, і які ми з Селдомом завжди називали — можливо, через математичну конотацію — просто серією, чи Оксфордською серією. Бо й справді: усі ці смерті сталися у межах графства Оксфордшир на початку мого перебування в Англії, і мені випала сумнівна честь побачити реально зблизька першу з них.
Мені було двадцять два роки — вік, коли майже все ще є простимим; я щойно закінчив математичний факультет Університету Буенос-Айреса і отримав річну стипендію для стажування в Оксфорді, куди їхав з таємним наміром зосередитися на логіці або ж принаймні відвідати знаменитий семінар, який вів Ангус Макінтайр. Емілі Бронсон, яка мала бути моєю тамтешньою науковою керівницею, дуже ретельно, з увагою до всіх деталей, підготувала мій приїзд. Вона була викладачкою і fellow Коледжу святої Анни, але в електронних листах, якими ми обмінювалися перед моєю подорожжю, порадила мені оселитися не в дещо негостинних кімнатах коледжу, а винайня ти — якщо стипендія мені дасть таку змогу — кімнату з власною ванною, маленькою кухнею і окремим входом у домі місіс Іґлтон, дуже привітної і тактовної, за її словами, жінки, вдови одного її колишнього викладача. Як зазвичай, я підбив свої фінанси з дещо надмірним оптимізмом і відправив чек, оплативши кімнату на місяць наперед — то була єдина умова, яку поставила господиня.
Через два тижні я вже летів над Атлантичним океаном у тому стані скепсису, який віддавна охоплює мене перед кожною подорожжю: як у стрибку без страхувальної сітки, мені здається значно ймовірнішим і навіть ощаднішим припущення («Бритва Оккама», — сказав би Селдом), що в останню мить якась випадковість поверне мене в моє попереднє становище — або ввергне на дно моря, — перш ніж уся країна і та велетенська машинерія, яка знаменує початок нового життя, врешті з’явиться, немов простягнута рука, там унизу. Однак о дев’ятій ранку наступного дня, точно за розкладом, літак спокійно протяв пелену туманів, і переді мною з безсумнівною правдоподібністю постали зелені пагорби Англії — у світлі, яке раптом почало тьмяніти чи, краще було б сказати, хиріти, бо саме таким було моє враження: поки ми знижувалися, світло ставало щораз кволішим — немов втрачало на силі й марніло, проходячи крізь розріджений фільтр.
Моя керівниця дала мені всі потрібні вказівки, як в аеропорту Гітроу сісти в автобус, який доправить мене просто в Оксфорд, і кілька разів вибачилася за те, що не зможе мене зустріти по приїзді: весь той тиждень вона мала бути в Лондоні на алгебраїчній конференції.
Я цим не переймався і навіть вважав ідеальним: у мене буде кілька днів для того, аби самому скласти уявлення про нову місцину і погуляти містом, перш ніж візьмуся до виконання своїх обов’язків. Речей я віз небагато, тож коли автобус врешті спинився на кінцевій зупинці, я без проблем перетнув зі своїми валізками площу, аби взяти таксі. Був початок квітня, але я зрадів, що не зняв пальта: дув крижаний, шпаркий вітер, а бліде сонце було не надто помічним. А проте, як я побачив, майже всі на площі й таксист-пакистанець, який відчинив мені дверцята, були вбрані на короткий рукав. Я дав йому адресу місіс Іґлтон і, поки він рушав, запитав, чи йому не холодно. «О ні, вже весна», — сказав він і, як на незаперечний доказ, радісно вказав на те рахітичне сонце.
Чорний cab урочисто рушив у напрямку головної вулиці. Коли він звернув ліворуч, по обидва боки дороги через прочинені дерев’яні брами й ковані решітки я побачив чепурні садки і бездоганний та пишний газон коледжів. Ми проминули маленький цвинтар із порослими мохом надгробками, який прилягав до церкви. Авто піднялося вгору по Банбері-роуд, а потім повернуло на Канліфф-клоуз — саме таку адресу було в мене записано. Тепер дорога вилася серед величного парку; за живоплотами виднілися великі, стримано елегантні кам’яні будинки, які одразу ж воскрешали в пам’яті вікторіанські романи з пообіднім чаєм, партіями в крокет і прогулянками в саду. Ми їхали, приглядаючись до номерів будинків край дороги, хоча мені — через суму у відісланому мною чеку — здавалося малоймовірним, аби дім, який я шукаю, був одним із цих. Нарешті в кінці вулиці ми побачили кілька однакових будиночків, значно скромніших, однак симпатичних, з прямокутними дерев’яними балконами; вони були схожі на літні домики. Перший із них був оселею місіс Іґлтон.
Я дістав з багажника свої валізки, піднявся на ґаночок і подзвонив у двері. Я знав — з огляду на дату захисту її дисертації і виходу перших публікацій, — що Емілі Бронсон близько п’ятдесяти п’яти років, і запитував себе, якого віку може бути вдова її колишнього викладача. Коли двері відчинилися, я побачив перед собою клинцювате обличчя і темно-сині очі високої й худорлявої дівчини, не надто старшої за мене, яка з усмішкою подала мені руку. Ми дивилися одне на одного з обопільним і приємним здивуванням, хоча мені здалося, що вона відступила трохи насторожено, вивільнивши свою руку, яку я, мабуть, затримав на мить довше, ніж належало. Вона сказала, що звати її Бет, і спробувала повторити моє ім’я (однак їй це не надто вдалося), проводячи мене у дуже затишну вітальню, де на підлозі лежав килим у червоно-сірі ромби. Місіс Іґлтон, яка сиділа у затканому квітами кріслі, з широкою привітною усмішкою простягала до мене руки.
То була старенька з іскристими очима і жвавими рухами, абсолютно сивим пухнастим волоссям, акуратно вкладеним у високу зачіску. Перетинаючи вітальню, я звернув увагу на складений інвалідний візок, припертий до стіни, і картатий шотландський плед, який укривав її ноги.
Потиснув їй руку і відчув тремтливу крихкість її пальців. Якусь мить вона тримала мою руку у своїй, поплескуючи її іншою, поки розпитувала мене про мою подорож і проте, чи в Англії я вперше. Відтак здивовано сказала:
— Ми не сподівалися когось настільки молодого, правда, Бет?
Бет, яка лишилася біля дверей, мовчки усміхнулася; потім зняла один з ключів, які висіли на стіні, і, зачекавши, коли я відповім на ще три-чотири запитання, м’яко запропонувала:
— Тобі не здається, бабусю, що мені треба показати нашому гостеві його кімнату? Він, мабуть, страшенно втомлений.
— Так, звісно, — сказала місіс Іґлтон. — Бет вам усе пояснить. Якщо у вас немає інших планів на цей вечір, ми будемо дуже раді, якщо ви з нами повечеряєте.
Услід за Бет я вийшов з дому. Той самий ґаночок продовжувався спіральними сходами, які вели униз, до маленьких дверей. Дівчина відчинила їх і, ледь схиливши голову, провела мене в дуже простору і добре опоряджену кімнату, в якій, хоча вона розташовувалася трохи нижче рівня землі, було достатньо світла, яке лилося через два високі вікна під самою стелею. Бет, ходячи туди-сюди, почала детально мені все пояснювати: висувала шухляди, відчиняла шафки, показувала столове приладдя і рушники — це було схоже на якийсь речитатив, який вона повторювала вже не раз. Я вдовольнився тим, що перевірив ліжко та душ, і переважно дивився на дівчину. У неї була суха, засмагла і гладенька шкіра, наче вона багато часу проводила на свіжому повітрі, і це, хоча й надавало їй здорового вигляду, водночас викликало побоювання, що вона скоро зів’яне. Якщо попервах я припустив, що їй може бути двадцять три чи двадцять чотири роки, то зараз, дивлячись на неї в іншому освітленні, схилявся до думки, що їй радше двадцять сім чи двадцять вісім. Найбільше інтригували її очі: вони були дуже гарного і глибокого синього кольору, хоча здавалися дещо застиглішими, ніж решта її рис — наче блиск та експресія доходили до них із певним запізненням. Через сукню, яка була на ній, довгу й мішкувату, як у селянки, з круглим викотом, про її фігуру сказати можна було небагато — крім того, що вона худорлява, однак, пригледівшись, можна було припустити, що ця худорлявість, на щастя, не є цілком однорідною.
Зі спини вона здавалася особливо звабливою; у ній була якась беззахисність високих дівчат. Знову зустрівшись зі мною очима, вона запитала — сподіваюся, без іронії, — чи хотілось би мені ще щось оглянути, і я, збентежений, відвів погляд і квапливо сказав, що все гаразд. Перш ніж вона вийшла, я надто витіювато запитав, чи, на її думку, я справді можу вважати себе запрошеним нині на вечерю, і вона, сміючись, відказала, що так, звісно, вони чекатимуть мене о пів на сьому.