Автор: Івана САЙКО [Ivana Sajko]
Мова оригіналу: хорватська
Перекладач: Алла ТАТАРЕНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:48
Формат: 84х108/32
Жанр: П’єси
Серія: Колекція #Особливі прикмети (II): Театр без кордонів
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530627

«Жінка-бомба» – найвідоміша драма сучасної хорватської письменниці Івани Сайко. У ній яскраво представлені домінанти своєрідної антипоетики авторки, яка відкидає принципи класичної драми і втілює в своєму тексті енергію бунту проти усталених правил. Центральною дійовою особою драми є жінка-(само)вбивця, яка готується виконати своє терористичне завдання. Актуальності монодрамі І. Сайко надає не лише тема тероризму, але й намагання авторки протиставити деструкції креативність. Драматургиня надає голос жінці-бомбі, проте не намагається зробити її героїнею. У п’єсі звучать два основних голоси, які її визначають: не менш значущим, ніж голос атентаторки, є голос самої авторки. За свідченням І. Сайко, «Жінка-бомба» – монолог, в якому беруть участь жінка-бомба, політик без імені, його охоронці й коханка, Бог і хор ангелів, один хробак, «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, двадцять моїх друзів, моя мати і я». Драматургиня у цій п’єсі торкається багатьох проблем сучасного світу, а також вічних тем мистецтва: смерті й народження, шаленства й бунту, складної природи жінки.

5

Жінки — найбажаніші завербовані для самовбивчих нападів з трьох важливих причин: по-перше, особи жіночої статі менш підозрілі, по-друге, у багатьох консервативніших суспільствах неохоче обшукують жінок і по-третє — жінка може носити вибуховий пристрій під одягом, удаючи, що вагітна. Вербування жінок у самовбивчі загони часто відбувається примусово, тобто через шантаж суспільною стигматизацією. Жінки, чий суспільний статус у будь-який спосіб є проблематичним, чи то вони були спокушені, зґвалтовані, чи лише звинувачені у проміскуїтеті або позашлюбних стосун-
ках, бувають примушені до самовбивчого насильства як чину суспільної реабілітації і повернення честі їхнім
родинам.

Моя бомба ритм-машина
тік-так тік-так тік-так
моє тіло легкозаймистий патент
тік-так-тік-так
я обмотана дротами і скотчем
вибухівка пестить мою шкіру
вибухівка у мене під грудьми
приклеєна до хребта
запхана до матки
я народжу

Народжу, як моя мати, яка боялася цієї події. Факт, що я мушу побачити її обличчя і що вона мусить побачити моє, знаючи, що я, напевно, не здобуду шансу стати розумнішою за неї, оскільки ще до цього, напевно, мені трапиться хтось сильніший за мене, хтось із більшими долонями і переконливішими реченнями, котрий мені пояснить, що всі її зусилля були марними. Від думки про це її животате тіло починало судомити від перейм. Вона верещала і плакала, впевнена, що я ніколи не мала б з’явитися у щілині між її ногами. Зрештою, і гороскоп у мене був поганий. Історія така, що медсестри силою перевдягнули її у лікарняну нічну сорочку. Товста і набрякла, вона тріпалась як риба на лікарняній кахельній плитці. Потім побігла в туалет і замкнула двері. Вона волала: «Не хочу! Не хочу!» Аж поки не з’явився черговий лікар. Він тихо постукав у двері і повідомив їй ніжним голосом: «Ви народите. Зараз виходу немає».

моє материнство буде коротким
я не побачу потворну гримасу власної дитини
її МАМАААААА розчиниться у чужих голосіннях
моя бомба мене охолоджує зовні і гріє зсередини
вона син якого я ніколи не зачала
і коханець якого я не хотіла
ми кохаємось
без емоцій
холодно
без оргазму
ми не підемо далі від петтінгу
запхали її у мене
причепили забили приклеїли убгали
я маю її лише витиснути з себе
без перейм як решта жінок
без законного батька який мене підбадьорює і тримає
за руку
без холоднокровного лікаря який стверджує що все
під контролем
без мук пологів
без голосу звуку
я тільки маю випустити її
як ніжний міхурчик який лусне в повітрі
як коротке пердіння з незвичним звуком
БУМ
Бе У еМ
звичайний банальний бум
який розширюється до великого вибуху
що відділить мою шкіру від тканини
м’язи від скелета
кістку від кістки
серце від легень
печінку від нирок
жовч від шлунка
ніхто мене вже не зможе скласти
ніхто мене вже не спитає чому
чому моє питання
чому?
БОЖЕ, ЧОМУ!!!!!??????

«Не кричи, дурепо. Ти мені мозок просвердлила цією істеричною балаканиною. Роби що хочеш, тільки замовкни. Заткни той клятий розумовий апарат! Мені потрібна тиша. У мене болить голова. Вона мене вбиває. Біль уранці вирушає з обох скронь, щоб біля полудня зустрітися на чолі, точно над очима, і почати стукати. СТУКАТИ. Все сильніше забивати, різати, проштрикувати, так страшно і жахливо, що мене охоплює параноїдальний страх:

Чи моя голова все ще ціла, чи розпалася на шматки?

Може, мій череп набуває форми мавпячого шляхом болючої і повільної трансформації кісток? Не хочу дзеркал, не хочу відвідувачів і прохачів. Чого ти хочеш? Всі чогось хочуть? Чи для тебе хтось важливий? Важко тобі? А хто тобі обіцяв, що буде легко? Існують установи, які піклуються про таких, як ти, — звернися до них, хоча я сумніваюся, що тобі хтось може допомогти. Ми всі маємо власні проблеми. Подивись на мене. Що, ти думаєш, мені легко? Я Бог. Я оточений ідіотами. Ні на що не здатними дурнями, які мене скрізь обговорюють. У мене за спиною. Вже два тижні рипить моє крісло, яке обертається. Вже два тижні ніхто не приходить, щоб змазати той бісів шворінь, який рипить. Ідіоти. Всі ви ідіоти. Я вже не маю сил змагатися з вашими захцянками. Ти така сама, як і інші: набридлива і передбачлива, і я справді не знаю, навіщо ти дзвониш у мої двері. Я тобі точно не відчиню. Більше ніколи й нікому. Забирайся! Наковтаюся таблеток від головного болю і спробую трохи поспати. На твої запитання я не маю відповідей. До твоїх проблем у мене немає інтересу. Я відмежовуюсь від усіх твоїх вчинків. Умиваю руки. А якщо ти збираєшся здійняти галас, запам’ятай, що я у вуха запхав вату. Ти мене не цікавиш. Зрештою, у тебе поганий вигляд. Ти бліда».