Понад усе не люблю в соцмережах – відповідати хейтерам. Часто буває так: людина звикла, що з кожного «пилососа» в інтернеті лунає: «Книжки «Фоліо» не варто купувати, бо вони такі-сякі, перекладачам не платять, гроші «пиляють», російський слід» і т. д. Якщо вже так, то чому б не підкинути ще одне полінце у вогонь, коли «люди бігають, суєтятся, питаются руками потушить, а воно ж іще дужче горить»?
Неважливо, що людину засмутила книжка зовсім іншого видавництва, або вона знайшла одну помилку на сто сторінок тексту, або тримає в руках книжку «Фоліо» 1992 року видання, або навіть плутає нас із якимось іншим «Фоліо», яке в Росії видало щось антиукраїнське чи у Великій Британії — просто дороге. На такі деталі можна не звертати уваги, правда ж?
Іноді це абсолютно випадкові ситуації, і люди вибачаються (приклад на першому скрині), за що я щиро вдячний. Але іноді — це зовсім інша історія. Коли професійна людина (другий скрин), яка в профілі зазначає, що співпрацює з The Washington Post, починає свій пост зі слів «кажуть». Вона не може не знати про необхідність перевіряти інформацію перед публікацією і про відповідальність журналіста за брехню.
Коли я бачу таке «кажуть» (третій скрин), я одразу розумію «величезну цінність» матеріалу для справедливості та історичної правди. Тому мушу витратити свій і ваш час.
Отже.
Ісмаїл Гаспринський — кримськотатарський учений, письменник, філософ. Один із найвизначніших діячів в історії кримськотатарського народу.
«Фоліо» видало два томи його праць. Це не академічне, але науково вивірене видання. Під час роботи над ним бралися до уваги думки представників кримськотатарської громади та науковців. Є науково-довідковий апарат, який, мабуть, варто прочитати тому, хто вирішив зневажити працю людей, що понад три роки готували це видання (четвертий скрин).
Тепер до суті.
Автор жив у складних умовах Російської імперії, де до 1905 року кримськотатарське друковане слово, як і українське, було під забороною. Переважну більшість своїх текстів він писав і видавав російською мовою. Невелика частина збереглася в рукописних оригіналах кримськотатарського тексту, написаного арабіцею (здебільшого в закритих російських архівах). Дещо вже перекладено кириличною транслітерацією. Частину авторських російськомовних текстів видавництво отримало з окупованого Криму у 2020 році напівлегальним шляхом.
Не потрібно було цього робити? Автор мав передбачити майбутнє й не писати російською, щоб не створювати нам проблем через сто років?
Але далі — ще гірше. Через те, що ці тексти видавалися на поневолених землях, Ісмаїл Гаспринський подекуди писав про «братній російський народ» чи «велику державу». Це потрібно було вилучити? Цензурувати?
Кожного разу, коли видавництво працює з текстами радянської чи імперської доби, ми стикаємося зі складними для авторів історичними контекстами, які не завжди може однозначно оцінити навіть фаховий літературознавець. Тому майже завжди ухвалюється рішення: якщо йдеться про видання для дорослого читача – притримуватися автентичного тексту. І перекладати з мови оригіналу, а не через третю.
Маю надію, що автор допису про те, що «Фоліо» нібито переклало книжки Гаспринського не з кримськотатарської, отримає від спільних знайомих цей текст і вибачиться. Щиро сподіваюся, що він просто помилився.
І наостанок.
Наразі готуємо до друку книжку академіка Затонського про постмодернізм у літературі. І вже маємо цікавий закид «Чому ми не переклали її з англійської?». Так, не переклали. Бо для цього спочатку треба було б перекласти авторський російський текст англійською, а потім перекладати далі українською.
Я не часто відповідаю на подібне. Зрозуміло, що багато хто з тих, хто у Львові чи Варшаві, стомився від війни і краще знайти ворога в Харкові, ніж в Москві, зручніше створити образ «борця», коли стріляти по книжках, але іноді є сенс зупинитись і подумати.
Друзі, прошу перепощувати та купувати книжки