Автор: Крістіан Ґе-ПОЛІКЕН [Christian Guay-Poliquin]
Мова оригіналу: французька
Перекладач: Ростислав НЄМЦЕВ
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:232
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530818

«Тіньопад» — третій роман Крістіана Ґе-Полікена (нагадаємо, що другий роман «Вага снігу» вийшов українською в 2019 році), відомого своїм апокаліптичним стилем і глибоким психологізмом. Роман розгортається у світі, що пережив колапс: електрика зникла, суспільство розпалося, цивілізація в руїнах. Головний герой прибуває до мисливського притулку, де група людей намагається вижити. Всі чекають на повернення світла, сподіваються віднайти надію, але головний герой шукає зовсім інше — сліди свого минулого й відповіді, що криються у темряві.

Роман про очікування, мовчання, глибокі внутрішні конфлікти. Автор продовжує дослідження природи людей, які опиняються в екстремальних умовах.

Середина дня

Мої ноги тріщать. Вуха болять. Ремені наплічника натирають плечі. Коліно змушує безупинно страждати. Та тіло — то грізна машина. Я щодня чіпляюсь за свої палиці, йду під зеленим куполом, переходжу через ручаї, переступаю через дерева, що впали. Я щодня все глибше занурююсь у мережу рослин, у складки і вигини рельєфу. І намагаюся їх уникати.

З самого ранку я бреду звивистою стежкою, яку проклали тварини. Скрізь стирчать камені й покручені корені, а моя ноша велика і важка. Просуваюся як можу, по кроку, з упертістю в’ючної тварини.

Коли сонце піднялося над головою, а шлунок почав бурчати, я роблю привал на вершині кургану. Згризаю жменю сухофруктів і знову намагаюся визначити, скільки днів я вже в дорозі. Десять? Дванадцять? Час не дається. Довкілля змінюється. Відстані більшають. Дивлюся довкола. Он нижче галявина. Закидаю на плечі рюкзак, виходжу на ґрунтову дорогу.

Я насторожі. Довкола кружляє мошкара. З одного боку дорога піднімається на схил гори. З іншого — поступово знижується і зникає за поворотом. Роблю ковток води, і тут мене змушує підскочити ляскання крил куріпки. Кілька кроків убік — і виходжу з-під покрову дерев.

Мої очі поступово звикають до раптово чіткого довкілля, поки сонце підсмажує мою потилицю. Повітря гаряче й сухе. З-під підошов котиться гравій. Мої кроки відлунюють поміж зелених стін лісу. Тут і там трава заповзає на узбіччя та у глибокі борозни, вириті дощами й талим снігом, щоб там закріпитись. Якщо не доглядати за дорогою, то нею незабаром стане неможливо пересуватися. І за кілька сезонів рослинність поверне собі все, що в неї відібрали раніше.

Від глухого гуркоту мій спокій як рукою зняло. Їде автомобіль. Бурчання двигуна все ближче. Швидко переходжу дорогу й рівчак з каламутною водою і повертаюся в сутінки лісу.

Ховаюся в гущавині, сідаю на пожухле листя. Наближається фургон, у якого риплять амортизатори й тече вихлопна труба. Він проїжджає повз, піднімаючи хмару пилу, яка стирає межу між землею та небом, потім віддаляється, хоч і сунеться ривками.

Після аварії земля вже не дрижить під колесами завантажених деревом лісовозів, але рух у лісі все ще значний. Є ті, хто знайшов притулок на своїх дачах чи у своїх мисливських будиночках. А також ті, хто намагається оселитися десь подалі від міст і трас. Люди до всіх ставляться підозріло, люди вираховують, люди озброєні. Все решта висить на волосині. Ось тому я й віддаю перевагу лісовим нетрям, а не небезпечним зустрічам, які можуть трапитися на лісових дорогах.

Коли вечір спадає на підлісок, я підходжу до ставка. Навколо співають жаби. Під чорним хутром хвої бачу невелику споруду. Боюсь бути поміченим, тому ховаюся за завісою з рогози. Мене беруть в облогу комарі. Блимають світлячки. Якісь тварини втікають через кущі. А так — жодних ознак життя. Мені таланить сьогодні, хатинка безлюдна. Підходжу й піднімаюся глиняними східцями на ґанок. Від звуків моїх кроків жаби насторожено замовкають.

Двері замкнені. Мені вдається відчинити їх зсередини, просунувши руку у вікно. Риплять завіси. Дістаю ліхтарик. У вітальні дивовижний порядок. Складений на полицях посуд. Дбайливо застелене ліжко. На підвіконні вишикувались три порожні пляшки зі свічками. Я їх запалюю. По кімнаті розливається мідянисте світло. Скрізь, куди не глянеш, блищить тонкий шар пилу. Помічаю пару чобіт біля ніжки ліжка. Хоч і здається, що вони там стоять уже давно, я хмурю брови і зачиняю двері на засув. Надворі знову починається каркання.

Я нишпорю у шафах і знаходжу чай, банку арахісового масла, бляшанку консервованого м’яса в соусі та ще одну банку ананасів. Ковтаю все що можу, роздягаюся і втомлено сідаю на ліжко. Серце калатає в опухлому коліні, ноги смердять, а виразки на ключицях сочаться.

Я все ще дуже напружений. І зависаю, коли намагаюся зрозуміти, як далеко зайшов. Дивлюся на наплічник, що валяється на землі, як дохлий кінь. Мені хочеться випотрошити його, щоб той зробився легшим. Але я вже позбувся стількох речей. Рогатки, телескопа, змінного одягу. Окрім карти, компаса, брезентового намету і спального мішка, залишились тільки їжа та вода. І це давить на мене, але дає надію.

Падаю горілиць на ліжко. Його м’яка поверхня ніби є частиною світу мрій. Витягуюсь на весь зріст і спостерігаю за танцем свічок, перш ніж вони захлинаються в шийках пляшок, а тоді поринаю в заплутаний сон, наповнений ліанами, папоротями та нічними тінями.