Євгенія Генова. Мої бабусі не дожили до війни. Київ. Видавництво Ніка-Центр, 2025. 144 с.
Ця книжка зачепила щось глибоко в середині мене. Можливо, тому, що давно ношу в собі бажання написати історії власних бабусь і дідусів – тих, кого знав, і тих, про кого лише чув. Але мені завжди бракувало трьох речей: таланту, натхнення і – мабуть, найбільше – сил та часу. Сил зазирнути в архіви, відкрити зсередини ті давні родинні болі, зрозуміти мовчання, в яке замурували себе покоління наших пращурів. Та часу все це осмислити і описати.
Євгенія Генова зробила те, на що я досі не наважився. Вона занурилася в свою родинну пам’ять і відтворила її так чесно, так болісно й водночас тепло, що ти відчуваєш присутність кожного героя буквально поруч. Читаючи її роман, я весь час ловив себе на думці: «А що я знаю про своїх?» І усвідомлював, що знаю катастрофічно мало. І що її слова – про непоставлені запитання, про стерту, залякану пам’ять, про покоління, які не дозволяли собі говорити про пережите – це і про мою родину також.
Генова пише про війну 1940-х так, що вона болить мені сьогодні – в реаліях нашої власної війни. Вона описує долі своїх бабусь і прадідів так, що неможливо не впізнати в них долі наших близьких. Голод, окупація, безсилля, втрата, полон, невідомість – усе це перегукується з переживаннями 2022–2023 років. У цьому контрапункті минулого й теперішнього є щось майже фізично відчутне: ніби родова пам’ять, яку авторка віднаходить у власній сім’ї, резонує в мені самому.
Особливо проникливо звучать епізоди, де вона уявляє діалоги зі своєю бабусею Зоєю, бачить її молодою, живою, сильною. Де вона ставить ті запитання, які я давно хотів поставити своїм бабусям – і так само запізнився. Це надзвичайно точний біль. Але в книжці він обертається не лише сумом, а чимось важливішим – усвідомленням власного коріння, зв’язку через покоління, тим тихим, але впертим відчуттям, що ми продовжуємо їх, навіть якщо не встигаємо їх запитати.
Мене глибоко зачепили сцени про Голодомор, про виснаженість людей, про хліб, який ніколи не можна було викидати. Про чоловіків, які поверталися з полону, такими виснаженими, що свої діти їх не впізнавали. Про матерів, які вміли йти десятки кілометрів, ризикуючи всім, щоб повернути чоловіка додому. І про тих, хто був змушений мовчати десятиліттями, бо інакше було не можна.
Це не просто родинна історія. Це спроба автора знайти спосіб говорити про війну – і не лише ту війну. А й про нашу. Про страхи, які повторюються. Про тяглість болю. Про вибір жити, народжувати, зберігати тепло, навіть тоді, коли здається, що життя ставиться до тебе надто жорстоко.
Для мене ця книжка стала нагадуванням: історії наших родів не повинні канути в тишу. Вони варті того, щоб їх записали – хай би й нескладно, хай би й не надто літературно, хай би й без якогось художнього таланту. Бо в них – правда. А правда, як виявилося, найцінніша річ у родинній пам’яті.
Я не знаю, чи наберусь колись сміливості пройти ті самі шляхи вглиб власного роду, які пройшла авторка. Але після цієї книжки я, принаймні, зрозумів: такі історії треба зберігати. І що вони можуть звучати – так само глибоко, чисто й чесно, як у «Моїх бабусях…».