У ці дні найтепліше місце в моєму житті – машина.
Бо це єдине, що можна нагріти. Задоволення дороге, але треба себе балувати.
Грітися можна двічі на день: дорогою на роботу і дорогою з роботи.
І власне, у цей час двічі на добу можна зняти шапку.
Без неї дуже холодно, а в ній – дуже болить волосся.
Чай тепер п’ю не тоді, коли хочеться пити чи чаю. А коли є можливість пити гаряче.
З їжею – та сама історія. Не факт, що я хочу зараз їсти чи хочу супу, але гріх не їсти суп, якщо є суп і він – гарячий.
Пишу я це не для скарг. І не як хроніку холодних днів.
А тому, що цей ритм став швидко нашою новою нормальністю.
А це ненормально, щоб у ХХІ столітті, часи розвитку якихось високих і надвисоких технологій, часи, коли людство нібито розвинулося до високорозвинутого, мсклі просто перетворювали нормальне життя на ненормальне.
Просто тому, що можуть.
Просто тому, що це все, що вони вміють.
Просто тому, що ця схема працює завжди.
Ми, звісно, доживемо до весни.
Та їм щиро бажаю вічної мерзлоти.
Бо, як повчають їхні ж скрєпи, “долґ платєжом красєн”.
Тому гріх буде, як не воздасться їм сторицею.