Тисовська Н.
Справа про чорну ропу : Роман / Наталя Тисовська. — К. : Нора-Друк, 2024. — 288 с.

ISBN 978-966-688-133-8 (палітурка)
ISBN 978-966-688-134-5 (epub)

© Наталя Тисовська, текст, 2024
© «Нора-Друк», 2024

Замовити книжку на сайті видавництва

Старий Самбір, Австро-Угорщина, березень 1905 року. Повертаючись додому на вакації, студент Орко Лінинський на вокзалі стає свідком наглої смерті дівчини, яка видається йому віддалено знайомою.
А коли надвечір до Лінинських приходять жандарми й заарештовують Оркову сестру Дору за підозрою в отруєнні колишньої однокласниці, перед парубком постає непересічне завдання: щоб урятувати сестру від в’язниці, слід негайно знайти іншого підозрюваного! От тільки хто міг піти на вбивство в сонному провінційному Старому Місті? Невже, як-то кажуть, у тихому болоті чорти водяться?
Ретродетектив «Справа про чорну ропу», який відтворює мовні й культурні особливості підавстрійської України початку ХХ століття, пропонує читачам поринути в неповторну атмосферу галицької провінції.

Роман здобув Першу премію літературного конкурсу «Коронація слова» і спеціальну відзнаку «Золотий пістоль» за найкращий гостросюжетний твір.

Розділ перший

Аршеник

Року Божого 1904 цісарська Австрія провела в Старий Самбір залізницю. Нова транскарпатська гілка зі Львова до Сянок на своєму галицькому відтинку долала непростий підбескидський рельєф: перетинала три річки — Верещицю, Вишню і Стрв’яж, над якими виросли великі мости, після Самбора бігла вузькою долиною Дністра, а в його верхів’ї, на річці Ясениця, мала пройти через новий залізничний віадук у Розлучі.
Стояв холодний березень 1905 року, коли Орест Лінинський, закінчивши зимовий семестр у Францишканському університеті[1], вертався зі Львова додому на вакації, вперше поїздом аж до самого Старого Міста. У Самбір, де слід було робити пересадку, Орко приїхав ополудні, а за півтори години виїхав на Старе Місто новою штрекою, яка поки що тягнулася тільки до стації Стрілки-Топільниця. Визираючи у вікно, він милувався на краєвиди, які пролітали перед очима з неймовірною швидкістю. Чотири австрійські милі[2] на годину — це вам не абищо! Це не на фірі плуганитися, як торік наприкінці серпня, коли батько винайняв до Самбора фірмана, старого Дзюня, а мама нагородила гору лантухів з лагоминами, щоб у синочка в голодному Львові живіт не сплас.
Останній відрізок дороги їхав Орко «мішаним поїздом», третьою клясою, в товаристві тершівського селянина. На вокзалі в Самборі той спочатку захоплено роздивлявся темно-зелений «Fakultativwagen», не здогадуючись, що вагон цей призначений для найбідніших верств населення: залежно від потреб, його можна використовувати як пасажирський, поштовий або товарний завдяки легкому переобладнанню. Потім по черзі зазирнув у всі чотири вузькі віконця, не наважуючись зайти всередину; всівшись у вагоні, довго мацав гладенькі дерев’яні лавки, а коли нарешті поїзд рушив, бойко заспокоївся й почав розводитися про те, як вигідно купив два морги землі.
Орко не дослухався — сидів, задивившись у вікно. У вагоні їхала ще родина бачинських селян з малими дітьми, які всю дорогу лазили під ногами, а в кутку спав парубок, насунувши смушкову шапку на очі й піднявши комір кожуха, наче нині не березень, а люта зима.
Хвилин за сорок поїзд зробив останню перед Старим Містом зупинку, де висадив галасливу родину. На стовпі чорнів такий знайомий напис «Wieś Bazcyna»[3], а за ним біліло високими коминами саме село; на узвишші вдалині проглядалася дерев’яна церква. Тут, перед Бачинською горою, раніше був шльомбон, а по-нашому — рогачка, де збирали дорожнє мито. Під горою розкинулася броварня Мозеса й Ляма, крита червоною бляхою, а трохи далі — обійстя коваля. Але Орко і не глянув туди: поїзд уже почав огинати Бачинську гору й підійшов зовсім близько до Дністра. Хлопець затамував подих. Уся поверхня ріки бурунилася крижаними брилами, які рухалися назустріч і здалеку нагадували біле шумовиння: нарешті почався запізнілий льодохід. Задивившись на величне видовище, яке щороку вражало, мов уперше, Орко й незчувся, як поїзд переїхав річку Яблінку.
Новенький вокзал — поверховий, з обшитою шалівкою мансардою, з високими коминами на лускатому даху — вітав подорожніх свіжою фарбою. Іно п’ять років, як за Старим Містом офіційно закріпили назву Старий Самбір, і тепер вона гонорово красувалася на боці будівлі, зустрічаючи гостей. Оце вже маленька стація може називатися повноправним двірцем. Березневий сніг почав просідати й чорніти, але й досі всю природу накривала стара перина, а по кутках перону височіли кучугури. На цьому білому тлі веселими цятками вирізнялися пасажири, які в очікуванні на поїзд горнулися в розшиті кожухи, облямовані чорним смушком, і хукали на руки. Під вокзалом, біля дерев’яної лави, ці веселі цятки скупчилися, наче хто зерен сипонув на сніг, і дивно метушилися. Поїзд фукаючи зупинився, й Орко, вклонившись на прощання своєму попутникові, який їхав далі — на зупинку Тершів-Спас, відчинив двері вагона і спустився з відкритої плятформи на перон.
Рушив Орко ліворуч, у прохід, обминаючи будівлю вокзалу. Циганчата підбігали до пасажирів зі словами «Дай ґрейцар!» — хоча ґрейцари вже відійшли в минуле і їх замінили сотики. Два сотики за один ґрейцар, дві корони за один срібний ринський.
Позаду вчулося рипіння, а водночас із цим льокомотива свиснула, готова рушати далі. Орко інстинктивно озирнувся й угледів, як знову розчахнулися двері його вагона, а потім з плятформи на добре вичищений від снігу перон зістрибнув отой парубок у насунутій на очі смушковій шапці. Він швидко відвернувся у протилежний бік, лице майнуло перед очима всього на частку секунди, аж тут він непомильно знайомим порухом підсмикнув на плечі полотняну торбу, наче поправляє пасок дубельтівки. Ромцьо Стрілецький, ну звісно, це він! Колишній колєґа по самбірській гімназії, старший за Орка на дві кляси. Оцей характерний жест, оця його звичка видають у ньому затятого мисливця.
У Самборі, в гімназії імені ерцгерцогині Єлизавети, Ромцьо провчився до п’ятої кляси й запам’ятався тим, що обожнював улаштовувати всілякі штуки. Був до них неймовірно вигадливий, ще й примудрявся так усе обставити, щоб не попастися вчителям, а бувало, що замість нього отримував прочухана хтось інший з учнів. Ромцьо завжди потім щиро перепрошував і клявся-божився, що це ненавмисно, тож його ніхто вчителям не виказував, але Орко підозрював, що цей хитрий лис не такий безневинний, яким прикидається. Та й дурити вчителів Ромкові вдавалося тільки до пори до часу, і за чергову витівку його таки виключили, після чого батьки прилаштували його у Дрогобич, у вищу гімназію імені Францишка-Юзефа.
— Агов! — гукнув Орко. — Здоров був, гицлю!
Ромцьо озирнувся. Впізнавши однокашника, він на мить завмер, а тоді зробив крок йому назустріч. Орко вже вертався через перон до нього, простягнувши руку:
— Ти тут яким побитом?
Ромцьо родом був з Гуманця, а це від Самбора в хирівському напрямку.
— Та я оце приїхав… — почав був він, тиснучи Оркові долоню, але в цей час біля лави під вокзалом зчинився рейвах, хтось зойкнув:
— Очі, очі закочує! Лапáйте її, бо впаде! Що ж си діє?
Юрма одностайно хитнулася до лави, й Орко, піддавшись загальному імпульсу, мимоволі посунув у тому напрямку разом з усіма. Попри свій чималий зріст, спершу нічого не бачив за широкими кожушаними спинами, але, витягнувши шию, нарешті зміг роздивитися чорний жіночий чобіток, який звисав з лави. Зазирнувши крізь людський тлум з другого боку, Орко вгледів розхристану хустку й дівоче обличчя нездорового жовтуватого кольору, яке видалося йому віддалено знайомим. Раптом дівчина, яку чиїсь турботливі руки вклали на бік, судомно скорчилася, зігнувшись мало не навпіл, і з рота в неї порснув фонтан зеленкуватого блювотиння, розігнавши найближчих помічників. Над пероном поплив різкий запах часнику.
Орко озирнувся, шукаючи очима Ромця Стрілецького, але люди так скупчилися, що, певно, відтіснили його. Цієї миті дівчина розліпила очі, обвела присутніх розфокусованим зором і нерозбірливо забурмотіла:
— Я не виділа… яка дошка… я нич не виділа… я не… ох!..
Горло в неї спастично стиснулося, немов їй забракло повітря, вона різко схопилася за живіт, знову склалася навпіл, але вже не блювала, а тільки зіпала ротом. З вокзального постерунку прибігли жандарми в коркових шоломах і з шаблями при боці, лише глянули на неї — й одразу послали по лікаря.
Заки з’явився міський лікар (і за сумісництвом ветеринар), пан Станіслав Обушкевич, дівчина ще подеколи сіпалася, проте дедалі повільніше. Не встиг пан лікар розщепити їй комір кожушка й запхати два пальці в ямку над ключицею, щоб поміряти пульс, як дівчина востаннє кавкнула й затихла.
— Co się tu stało? — запитав пан лікар. Жінки заголосили, зачали перекрикувати одна одну. Пан лікар обвів присутніх поглядом — і його око зачепилося за Орка, який тичкою стирчав понад тлумом. — Proszę pana, co widziałeś?[4]
Орко здригнувся.
— Перше… е-е-е… коли я йно підійшов… вона блювала, відтак щось забелькотіла. Далі їй заціпило горло… і корчі її хопили…
Пан лікар багатозначно кивнув до жандармів, чи то пак «шандарів», як їх кликали бойки. Орко гадки не мав, щó мусить означати цей кивок, але з того, як лікар пильно оглядав місце пригоди і труп, здогадався, що йдеться не про звичайну смерть. Шандарі заходилися нотувати імена свідків.
Спільними зусиллями небіжчицю вклали на фіру, на якій приїхав лікар, і повезли в трупарню, а Орко повільно пішов додому, намагаючись пригадати, де він міг зустрічати цю дівчину раніше. Вона в нього чомусь асоціювалася з Бориславом, але ж досі Орко в Бориславі не бував, тобто ніяк не міг здибатися з нею там.
Від вокзалу додому йти було хвилин п’ятнадцять навіть через підтале болото і просілі на сонці гори почорнілого снігу обабіч вулиці Цісарської, яка була природним продовженням цісарського гостинця й закінчувалася аж на Ринку. Проминувши поверхову[5] кам’яну Лямівку, Орко вийшов до ратуші, годинник якої показував за дві хвилини третю. Далі вже починався Ринок. У базарні дні на площі завжди було завізно від бойків, які на торгівлю сходилися пішки і з’їжджалися фірами з сусідніх сіл. Дерев’яні колеса драбинчастих возів лунко торохтіли по щільному бруку — камінь укладали на ребро, щоб тримався надійно.
Років зо двадцять п’ять тому, ще до Оркового народження, Ринок майже по всьому периметру був забудований дерев’яними крамничками, в яких вирувало торгове життя Старого Міста. Але чергова пожежа не лишила від них ані сліду, а на їхньому місці почали поставати перші поверхові кам’яниці — в англійському стилі, як тоді було модно, на два вузькі вікна і з кованим балкончиком, на який виходили скляні двері. Дерев’яна хата за ратушею, що в ній нині мешкають Лінинські, тоді дивом не згоріла у великому вогні. Тато, розповідаючи про ту пожежу, казав, що полум’я знищило і Ринок, і все Затилля, та нема злого, щоб на добре не вийшло: відтоді старосвітське середмістя розбудувалося, причепурилося.
За ратушею, де на розі стоїть винарня Якова Геймберга, Орко звернув праворуч, у вузьку круту вуличку з поворотом, яку радше слід було назвати узвозом, бо вела вона через усе Затилля аж до поля, що за ним починалася дорога ген на Верх. У старих інвентарних книгах Самбірської економії ця вулиця позначена як Горішня, але ніхто вже й не пам’ятає, щоб її так колись називали.
Знагла з-за повороту почувся галас, і Орко ледве встиг відстрибнути з дороги: по рештках старого снігу, розбризкуючи фонтани талої води, згори на санчатах летіло двоє малих. В одному з них він упізнав свого молодшого брата Михася.
— Вважєй! — загорлав Михасько до старшого брата.
— От лайдак! — насварив його Орко вслід. Він і сам колись так гасав тут. Трохи вище по вулиці, де дорога робить вигин, стоїть студня, тож найскладніше там вчасно пригальмувати й повернути, не врізавшись у неї.
Не зупиняючись, малі вискочили на Ринок і попри костел Святого Миколая помчали далі, ген до штреки біля ріки. В цей час у глибині Затилля закалатав дзвін греко-католицької церкви, сповіщаючи, що дві хвилини минуло і вже третя.
Орко завернув додому. Вар’ювата курка, яка вилізла в дірку в плоті, квоктала посеред провулку за ратушею, настрашена дітваками. Орко відчинив хвіртку й загнав курку на обору, де чорна як ніч вівчарка бігала вздовж напнутого дроту, по якому ковзав її ланець. Побачивши Орка, вона, повискуючи від захвату, кинулася до нього. Стрибаючи йому на груди та штовхаючи його лапами, Нерка облизала йому все обличчя.
— Псика, Нерко, псика! Не дурій.
Добре, що на вимощеній річковим кругляком оборі ще затримався сніг і Нерчині лапи не лишали брудних слідів на кожусі.
Перетнувши обору, Орко постукав у татову робітню й зазирнув у двері. В ніс ударив міцний запах, відголоски якого літали по всьому Старому Місту, знаменитому своїм кушнірським цехом. Тато на великому столі під вікном кроїв майбутнього кожуха.
— Тату, я вдома! — гукнув Орко. На хвильку відірвавшись від роботи, тато коротко обійняв сина й повернувся до своїх велетенських ножиць, а Орко пішов у хату.
Простора біла хата під бляшаним дахом зустріла тишею. Потупавши ногами й обтрусивши снігову кашу, Орко відчинив незамкнені двері й переступив поріг.
У довговастих сінях стояла півтемрява: світло сюди проникало тільки з вузького віконечка, що дивилося на татову робітню. Круті сходи навпроти віконечка вели на стрих, де завжди пахло задавненими порохами, розвішаною на мотузках випраною білизною і котами й де у старих дерев’яних куфрах зберігалися неймовірні скарби Орчикового дитинства: погнуті желізка, іржаві цвяхи, древні молотки, поламані обценьки, заклепані банячки, пательні з відламаними держаками, щербаті горнятка і слоїки, дзиґарі, які годі вже було направити, — все те, що з роками накопичується в будь-якому господарстві, бо шкода викинути.
По праву руч ішло двоє високих двостулкових дверей до покоїв: найближчий віддали Оркові та його молодшому братові Михаську, названому так на честь діда Михася. Цей покоїк виходив єдиним вікном на глуху стіну стодоли, тож уночі темрява в ньому стояла — хоч в око стрель. За наступними дверима мешкали разом Оркові сестри Дора й Каролька, поки Каролька не взяла шлюб і не вибралася жити до чоловіка в Самбір. А між дверима, практично під сходами, стояв п’єц, який палили з сіней, і він одним рогом виходив у Дорину кімнату, а другим — у спільні володіння Орка й Михаська. У торці сіней виднівся вхід у великий покій з вікнами на південь, на вулицю, який належав татові з мамою.
По ліву ж руч одинарні двері вели до кімнатки служниці Параски, а наступні — широкі, двостулкові — до кухні, звідки був вихід у «велику хату» — простору світлицю з кахляним п’єцом, з високим і вузьким дерев’яним дзиґарем, який стояв між двома вікнами і що чверть години мелодійно дзвонив, з портретами давно померлих родичів на стінах і зі скорботним Ісусом у терновому вінці на покутті.
Роззувшись і повісивши на вішак кожуха, Орко зайшов до кухні. Пахло пляцками з тертої бульби, а ось і вони: золотисті, зі скоринкою, лежать гіркою на великому тарелі, а Дора знімає з пательні свіженькі, гарячі, які аж парують. Не втримавшись, Орко поцупив з тарелю верхній пляцок і, перекидаючи з долоні на долоню, подмухав на нього.
— Не хапай з-під руки! — суворо, як мама, прикрикнула шістнадцятирічна Дора. Цього року вона закінчує старосамбірську шестиклясову жіночу школу. Брат і сестра були на диво схожі — однаково цибаті, з однаковими карими очима й довгими музикальними пальцями, яким, проте, не судилося грати на інструментах. Відрізнялися тільки фризурою: Оркове темне густе волосся було коротко підстрижене, а Дора заплітала косу. Ще виразнішою ця схожість ставала, коли вони усміхалися — теж однаково. — Ліпше відсунь стіл од вікна — час накривати.
Орко пересунув стіл, розставив навколо нього крісла. Дерев’яну стільницю застелив білим обрусом.
— Руки мив? — знову прикрикнула на нього Дора, й Орко поплентався в лазничку — мити над умивальником руки. Сестра тим часом розставляла тарілки й горнятка.
— Де мама? — запитав він, повернувшись.
— Пішла до цьотки Карольки… Котра це година?
— Квадранс на камізельку, — пожартував Орко.
— Я серйозно!
— Була третя… — Орко визирнув у велику хату на високий дзиґар. — Ну от, десять по третій.
— Мама казала, верне на третю, на обід.
Мов у відповідь на її слова, відчинилися двері. Орко вийшов у сіни. Мама тупала ногами на порозі, обтрушуючи налиплий мокрий сніг. Побачивши сина, вона кинулася його обіймати. Від неї пахло березневою свіжістю й улюбленими бузковими парфумами.
За хвильку прийшов з робітні тато, приніс зі собою ніколи не вивітрюваний дух вичинених шкур, а за ним прибіг Михасько, розчервонілий і розпатланий, і вже хотів плюхнутися на своє особливе місце — біля вікна, але мама відіслала його до стайні спершу покликати Параску. П’ятдесятирічна Параскевія Шемердяк, бездітна вдова, чий чоловік зовсім молодим загинув у Боснії, почала служити в Лінинських ще до народження Карольки й, можна сказати, виростила всіх дітей. Побачивши Орка, вона міцно пригорнула його, розцілувала, потім відсунула й окинула критичним поглядом:
— Худюще, як тичка на фасолю! Ади, так і всохне через ту панську науку!
Мама розсміялася, а Дора урочисто виставила на стіл пляцки і слоїк сметани. Жваво забряжчали ножі й виделки, велика ложка щедро наливала в тарілки сметану. Орко заковтував пляцки, здається, не жуючи.
— То як, спудею, всі семестрові колоквіуми поскладав? — жартівливо-суворим голосом поцікавився тато, але Орко не міг відповісти з повним ротом.
— Не страш дитину, бо ще си вдавить, — сказала мама й підсунула синові склянку узвару, щоб і справді не вдавився.
Пляцки швидко закінчувалися, за столом відчувалася пообідня розмореність, аж тут загавкала Нерка. Михасько перший визирнув у вікно, а за ним і Орко. Біля хвіртки скупчилося кілька людей. Вони підняли защіпку й відчинили трохи перехняблену хвіртку, але на обору не заходили, остерігаючись Нерки. Одним з візитерів виявився лікар Обушкевич. З ним було двоє вокзальних шандарів.
Не допивши узвару, тато вийшов надвір і, притримавши Нерку, пустив візитерів у хату. Вони вчотирьох зайшли до кухні та стали біля дверей. Старший з шандарів — постенфірер — обвів поглядом родину й затримав очі на Дорі.
— Панна Теодора Лінинська? — напівствердно запитав він.
Заскочена такою увагою Дора кивнула.
— Чи знайомі ви з Марією з Фуглів?
— З Маруською Фуглівною? — здивувалася Дора. — Так, натурально, ми си вчили разом у школі… торік, перш як вона покинула науку й пішла в найми.
— Коли ви її виділи остатній раз?
— Та нині, години зо дві тому. Вона скочила до нас дорогою на двірець… Казала, що має їхати на Самбір, а звідтам — на Борислав…
У голові в Орка клацнули трибки, зачіпляючись зубцями. Дівчина, Борислав, пан лікар, шандарі…
— О котрій прийшла? — спитав постенфірер суворо, як на допиті в поліції. Що й не дивно, адже цісарсько-королівська жандармерія крайова виконує в сільській місцевості Австро-Угорщини поліційні функції і з 1860 року підпорядкована міністерству внутрішніх справ.
— Десь о пів на другу…
— Отже, — провадив він, — ви посвідчуєте, що сьогодні о пів на другу приймали в себе Марію з Фуглів?
Дора кивнула, але вже не так упевнено.
— У вас у хаті? А чи, бува, ви не пригощали її чимось?
— Ми гербату пили, — пролепетала Дора. — Я її маківником гостила…
— А коли вона пішла?
— Та за пів годинки. Допила гербату — й одразу пішла…
— Це їй сьогодні стало зле на пероні? — втрутився Орко, не в змозі далі стримуватися. — А до чого тут Дора?
Всі очі зупинилися на ньому.
— O, proszę pana, już widywaliśmy się na dworcu[6], — заговорив пан лікар. Шандарі багатозначно перезирнулися. Орко почувся підозрюваним, тільки не міг збагнути в чому.
— До чого тут Дора? — повторив він високим від хвилювання, писклявим голосом, який зовсім не пасував дев’ятнадцятирічному юнакові.
— А до того, — з притиском сказав постенфірер, — що Марія з Фуглів померла від отруєння.
— Блювота, делірій, спазм горла, запах часнику з рота, судоми, — почав перелічувати симптоми пан лікар. — Було вельми схоже на отруєння аршеником…
Орко добре знав, що таке аршеник. Сусіди часом притруюють білою дрібнокристалічною пудрою щурів, коли їх у стайні розплоджується стільки, що коти не можуть уже впоратися, але мама такого не любить.
— Я зробив пробу Марша, — провадив лікар, — і підтвердив свої здогади.
Михасько принишк під вікном, щоб не нагнали геть з кухні. Тато важко мовчав. Мама почала нервово збирати зі столу горнятка, хоча ніхто ще не допив узвару.
— Відки ви взагалі взнали, що та Маруська була сьогодні в нас? — запитав Орко, розчервонівшись.
— Є свідок, — бовкнув молодший шандар, — який бачив, як перед другою вона виходила від вас.
«Бущачка», — миттю подумав Орко. Яруська Бущакова, найближча сусідка Лінинських, на позір була хоч до рани прикладай, а позаочі так і норовила шпигнути.
— Поїзд на Самбір аж по п’ятій, — здивувався Орко. — Навіщо їй було так рано на двірець?
Молодший шандар розвів руками.
— Ми змушені взяти панну Теодору в яму в слідство, — мовив постенфірер. — Прошу вдітися.
— До чого тут Дора? — втретє повторив Орко, й голос у нього зірвався на хрип.
— Її підозрюють у мордерстві. Вона остатня бачила Фуглівну живою. Пригощала її гербатою…
Мама як стояла коло столу, так і сіла. Тато зробив рух, щоб загородити доньку від шандарів, але його випередила Параска: обійнявши Дору, вона глухо крикнула:
— Не пущу! Дитина не винна!
— Слідство з’ясує, — сказав постенфірер і безцеремонно відсунув Параску.
Дочекавшись, поки Дора вдягне стару шубу й пухову хустку, шандарі повели її геть. Останнім вийшов пан лікар; озирнувшись на порозі, він якось винувато потиснув плечима й рушив за маленькою процесією, яка повела Дору в міську тюрму, що прилягала до ратуші.

[1] Словничок застарілих понять і діалектних слів подано в кінці книжки.

[2] 30 км.

[3] Село Бачина (польськ.).

[4] Що тут сталося? Прошу пана, що ви бачили? (Польськ.).

[5] Пояснення щодо того, що вважалося поверхом (і, відповідно, поверховою будівлею), див. у словнику в кінці книжки.

[6] О, прошу пана, ми вже бачилися на вокзалі (польськ.).