Келлі М. Г.
Золоті Голубки : Роман / Марта Голл Келлі ; пер. з англ. Наталі Тисовської. — К. : Нора-Друк, 2024. — 544 с.
ISBN 978-966-688-138-3 (палітурка)
ISBN 978-966-688-139-0 (epub)

Martha Hall Kelly
The Golden Doves

Copyright © 2023 by Martha Hall Kelly
© Марта Голл Келлі, текст, 2023
© Наталя Тисовська, переклад, 2024
© «Нора-Друк», видання українською мовою, 2024

Обкладинка – Юрій Волгін.

Замовити книжку на сайті видавництва

Американка Джозі Андерсон і француженка Арлетт Лярю разом працюють на французький рух опору й за свою неперевершену підпільну роботу отримують прізвисько Золоті Голубки. Вони знамениті на всю країну, за ними безуспішно ганяється гестапо. Але везіння не може тривати вічно, й одного дня їх заарештовують і запроторюють у Равенсбрюк, експериментальний концтабір, де не лише ставлять досліди над ув’язненими, а й тримають матерів з дітьми в моторошному бараці під назвою «дитяча кімната».
Вісім років по тому Золоті Голубки, які дивом вижили в концтаборі, але втратили там найдорожчих людей, разом беруться до нової місії: вистежити сумнозвісного доктора Сноу, який керував дослідами в Равенсбрюці. Подорож через усю Європу зрештою закінчується аж у Французькій Гвіані, де Золоті Голубки потрапляють у павутиння жахливих таємниць і готові жертвувати собою, щоб нарешті здійснилося правосуддя.
Марта Голл Келлі, авторка бестселера «Бузкові дівчата», знаменита неперевершеним поєднанням історичної достовірності й художнього вимислу. Її новий роман — це незабутня історія про неоспіваних шпигунок, які ризикували життям, щоб притягнути до відповідальності нацистів-утікачів після Другої світової війни.

Розділ 1
Джозі
Форт Блісс, Техас
1952

Прокидаюся на світанку, долілиць на канапі, з відчуттям, що я знову в десятому блоці. Вікно у вітальні ледь прочинене, надворі вирує чергова божевільна техаська пилова буря, притрушуючи кімнату не так курявою, як піском. Опускаю ноги на підлогу, в голові гупає. Шістдесят п’ять фотографій з досьє, приклеєних над канапою, тріпочуть на вітру, й на мене згори витріщаються чоловіки.
Менгеле. Фон Браун. Шпеєр.
Підводжуся й, ідучи до вікна, випадково перекидаю недопиту бляшанку пива.
— Чорт!
Порив вітру пролітає над маленьким вівтарем на журнальному столику, й від нього тріпоче полум’я лампадки під маминою світлиною й під фотографією, на якій ми з Арлетт тримаємося за руки в момент звільнення. Вітер підхоплює мамину світлину й піднімає в повітря. Я кидаюся її ловити, поки вона не впала, й повертаю на місце.
Човгаю до вікна, надворі кружляє пісок — такий густий, що вдалині гори Франкліна схожі на розмиті кучугури. На підвіконня за шибкою сідає голубка, щоб перечекати бурю. Зігнавши її, з гуркотом зачиняю вікно.
На кухонному годиннику — 6.30. Я вже запізнююся.
Не можу дочекатися, коли все закінчиться. Сподіваюся, це рутинна робота. Цього разу — за моїми правилами.
Вдягаю свою формену рожевувату спідницю, зелену блузку й оливкову куртку, потім ховаю в кобуру на плечі сріблястий вальтер. Ця проста дія заспокоює мене, адже брунатне руків’я ідеально пасує під мою долоню. Це поліційний пістолет нацистів, конфіскований мною з валізи науковця, який прилетів у країну та присягався, що гадки не має, як цей вальтер туди потрапив.
Кладу в кишеню медичні рукавички, беру з собою кошик з гостинцями й незабаром уже на урядовому джипі проїжджаю височенну ракету на в’їзді на базу, де на щиті написано: «Ласкаво просимо у Форт Блісс, армійський центр протиповітряної оборони і керованих ракет».
Дорогою я прочитала останнє досьє. Якщо вірити особовим справам, усі ці люди мають свої химерії. Один одержимий купанням. Інший забагато мастурбує. Крупп перебірливий в одязі й наполіг, що вони з дружиною Ірмою мають купити для поїздки все нове, причому валізи мали бути особливого зразка. Кожен новий науковець відповідно до контракту повинен задекларувати вміст усіх валіз, але він склав повний перелік свого багажу, включно з описом десятьох своїх трусів і косметичного набору дружини.
На околиці житлових кварталів Форту Блісс знаходжу 210-й номер на Каньйон-роуд — трикімнатний котедж, стандартний для Ель-Пасо, щоб не вирізнявся на загальному тлі. У таких місцях оселяються родини військових, щоб забути про війну й за допомогою бурбону і барбекю п’яно влитися в 1950-і.
От тільки це не проста родина.
Натискаю на дзвоник і стою на колючому вітру, слухаючи вестмінстерські дзвони, а долоні пітніють від целофану, в який загорнутий кошик. Роздивляюся гостинці, які зібрав вербувальний відділ, — таку собі оливкову гілку, простягнуту новим співробітникам: у дешевому плетеному кошику — різні харчі, що мають представляти — на чиюсь думку — американську й німецьку культури. Бляшанка тушкованої свинини фірми «Спам». Пиріг штоллен, який спекла одна з секретарок. Печиво «Орео», пляшка рислінгу й шість пляшок пива «Перл» у картонці.
Ще раз тисну на дзвоник — і чоловік нарешті прочиняє двері.
— Ja?
Від самого тільки акценту мою шкіру обсипає морозець.
— Будь ласка, відчиніть, містере Круппе. Це лейтенант Андерсон.
Двері відчиняються ширше, відкриваючи очам місіс Крупп і двох хлопців, які купаються в жовтому світлі у фоє.
Мені кортить сісти назад у джип і сказати Тоні П., щоб відсьогодні сам займався прийомом. От тільки він не здатен визначити, чи нічого не приховують ці злочинці. Зазвичай закінчується все тим, що він, побіжно оглянувши їхні валізи, перехиляє з ними по пиву.
— Я маю повідомити вам вступні правила, містере Круппе.
Матір пригортає до себе дітей.
Чоловік жестом запрошує мене всередину.
— Guten Morgen.
А як повівся б Крупп, якби я вихопила пістолет і почала ним розмахувати в нього перед носом, як це для розваги робили охоронці Равенсбрюку?
— Англійською, будь ласка, містере Круппе.
— Прошу, заходьте, — каже він і простягає руку, щоб провести мене.
— Не торкайтеся мене, сер, — сахаюсь я.
Всередині будинок нічим не відрізняється від усіх інших: низька звукопоглинальна стеля, чавунні перила, що ведуть в утоплену вітальню, на килимі досі видніються сліди від пилососа. Пахне засобом для прибирання і млинцями, а з меблів у кімнаті є лише низька дерев’яна шафка, на якій стоїть телевізор, і його зелений екран нагадує незмигне око.
Гер Крупп відступає на крок, заламуючи руки.
— Меблів ще небагато, хоча нам їх пообіцяли.
Він зовсім не схожий на своє фото з досьє. Щонайменше на десять років старший, сутулуватий, а з вуст зникла зухвала посмішка часів рейху. На лівій щоці блищить схожий на плаского черв’яка шрам від шаблі. Аристократичний знак пошани, свідчення, що чоловік не боїться болю. Це модний аксесуар, який німецькі шаблісти колекціонували у великих кількостях, але гер Крупп задоволений і одним.
Без форми СС він видається меншим на зріст, проте долоні в мене все одно пітніють.
Вживу місіс Крупп симпатичніша: брюнетка, а додаткові очки отримує за те, що навіть у таку ранню годину, після нічного переїзду, вона вже в сукні з пишною спідницею і з фальшивими перлами на шиї. Заради мене? Косметики на ній немає, вираз обличчя занепокоєний, але незабаром вона потоваришує з дружинами інших нацистів, яких привезли сюди для розвитку ракетної програми, і дуже скоро носитиме запіканку з тунцем на вечірки біля басейну, які вони влаштовують у складчину й на яких пригадують, яким вродливим був Гітлер.
— Яка мета цієї зустрічі? — питає вона.
— Офіційно вас привітати… — («І пересвідчитися, що ви не привезли контрабандою половину скарбниці рейху»). — Ви двоє почекайте мене на кухні.
— Але ж діти… — міцніше пригортає вона хлопчиків.
— Мені повторювати двічі?
Вони двоє човгають геть, а я дістаю з кошика печиво, веду дітей до телевізора і, ввімкнувши його, жестом запрошую їх сісти перед екраном.
По-турецькому сідай, нашу пісню заспівай… Вони вже перетворюються на американців. Чекаю, поки нагріється кінескоп, і невдовзі на екрані оживає ігрова програма «Переможець отримує все» з Біллом Калленом у смугастій краватці.
«Хочеш стати переможцем?» — кричить ведучий, а глядачі плескають у долоні.
Мануальний терапевт із Гранд-Рапідза щойно виграв великий запас засобу для хімічної завивки «Пром» і воєнні облігації США на 250 доларів.
Молодший хлопчик дивиться на мене зі сльозами у блакитних очах.
Вони такі малі й налякані! Не їхня провина, що їхній батько — вбивця.
Я вручаю йому пачку печива.
— Давай, — кажу німецькою, — розпаковуй печиво.
З кошиком у руках прямую на кухню, де чекають Круппи, сидячи за новеньким черешневим столом на оббитих дерматином стільцях, під яскравим флуоресцентним світлом, яке надає змарнілого вигляду. Багаж стоїть під стіною, а на холодильник хтось почепив листівку «Ласкаво просимо в Ель-Пасо!», прикріпивши її магнітиком з усміхненим сонечком. На кухонній тумбі стоїть неторканий таріль млинців, які передали, мабуть, з їдальні. Містер Крупп схрещує ноги та згортає руки на грудях.
Сховавши пиво в холодильник, я спираюся на кухонну тумбу й починаю переглядати його досьє.
— А, зрозуміло. Добрий нацист. Вам написали просто блискуче резюме. Persilscheine[1], як у вас кажуть, так, містере Круппе?
Він відвертається до вікна. Їх завжди вражає, коли їх звинувачують у лихих справах.
— Що означає це слово, містере Круппе?
— Пральний порошок.
— Саме так. Він добре вас відмив. Тут написано, що ви працювали на фермі. Проти волі були змушені підтримати Гітлера. Здається мені, що ваше минуле довелося добряче відмивати, еге ж? На щастя, ми маємо трохи додаткової інформації про вас.
— Я — жертва.
Я беру нотатник.
— Повне ім’я?
— Будь ласка, можна зробити це іншим разом? — просить Крупп. — Ми щойно приїхали, моя дружина втомлена після довгої подорожі. Вона засмучена принизливим медичним оглядом, який змушена була пройти вчора ввечері після прибуття. І ще їй здалося, що молоко скисло.
— Повне ім’я.
— Герберт Крупп.
— Місце народження?
— Мюнхен.
— Які нагороди ви отримали на службі своїй країні?
— Ніяких.
— Навіть хреста Воєнних заслуг? Навіть Національної премії з мистецтва і науки?
Він пальцями прочісує чуприну.
— Ні.
— Останнє місце роботи?
Завагавшись, він роззирається на кухні.
Моя ручка завмирає над порожнім рядком.
— Скажімо просто — рейх, — малюю я у прогалині свастику. — І де саме ви працювали в рейху, містере Круппе?
— Неподалік Бонна. «ІҐ Фарбен»[2].
— І ким же?
— У відділі господарчих товарів. Мило для домогосподинь.
— Ви бували у концтаборах?
— Дуже рідко. І лише за наказом.
— Тут написано, що ви часто відвідували підрозділ «ІҐ Фарбен» — фабрику «ІҐ Аушвіц». І Бухенвальд.
— Я бував у деяких місцях як торговий представник.
— Зрозуміло. І ваші візити в ці табори ніяк не пов’язані з продажем газу «Циклон-Б»? З демонстрацією його дії?
— О ні, — хмуриться він.
Я обертаюся до місіс Крупп.
— Ви знаєте, що воно таке, місіс Крупп? «Циклон-Б»?
Вона хитає головою.
— Це пестицид на основі ціаніду, який у нацистських концтаборах використовували для вбивства в’язнів. Тут написано, що ваш чоловік був заступником людини, відповідальної за цей напрямок роботи синдикату.
Вона відводить погляд.
— Але ви тут, містере Круппе. На Каньйон-роуд, на своїй новенькій кухні. Останнє питання. Чи є у вашому багажі гроші або цінні папери, не задекларовані відповідно до форми двадцять один — десять?
— Там було так багато бланків…
У нього над губою проступає піт.
— Чи є у вашому багажі…
— Nein.
— Англійською, містере Круппе.
— Невже ви… — простягає він до мене руку.
— Не торкайтеся мене, — задкую я. — Я більше не повторюватиму.
Кидаю нотатник на стіл. Він приземляється з виляском, від якого вони обоє здригаються, а я рушаю до гори валіз. Усі новесенькі темно-сині валізи фірми «Самсонайт» мають червону паперову бирку, на якій чорними літерами надруковано: «Багаж перевірено».
Вдягаю рукавички.
— Милі валізки. Порожняком не подорожуєте?
Крупп сідає трішки рівніше.
— Наш багаж уже обшукували.
Видобуваю з-за гори валіз косметичку без бирки й опускаю її на стіл.
— І це теж?
Флуоресцентні лампи над головою кидають відблиски на краплини поту, що набрякли у Круппа на чолі.
— Це особисті речі моєї дружини.
— Що ж, — обертаюся я до неї, — ви ж не проти, що інша жінка зазирне туди одним оком, правда?
Вона напрочуд спокійно зустрічається зі мною поглядом.
Відриваю косметичку від столу.
— Щось вона важкувата, місіс Крупп. Пані з такою природною красою, як у вас, навряд чи потребує стільки косметики. Що на це сказав би фюрер?
Відчиняю косметичку, розкладаю кишеньковий ножик — і місіс Крупп ахає.
— Це обов’язково? — підскакує містер Крупп. — Мене сюди привезла армія США. Вимагаю зустрічі з вашим керівником!
— Сядьте, містере Круппе.
Він сідає, а я, відсунувши вбік банки і пляшки, розрізаю атласне дно косметички. Пхаю всередину руку — і мене прошиває приємний дрож, коли пальці, прорвавши шар бавовни, торкаються тисненої шкіри, яку ні з чим не сплутати. Дістаю червону шкіряну скриньку, на віці якої золотом вибитий орел зі свастикою. Усередині, на фіолетовому оксамиті, лежить срібляста орденська зірка, внутрішнє коло якої прикрашене величенькими діамантами, а по центру на червоній емалі красується золота голова Атени.
Орден Національної премії з мистецтва й науки.
Я водночас вражена його красою й відчуваю огиду, побачивши його навіч. Не дивно, що Альберт Шпеєр так про нього мріяв.
Тримаю важку зірку на долоні.
— Подейкують, нагородженому доводиться носити спеціальну підкладку, щоб витримувала таку вагу.
— Звідки нам знати, — озивається місіс Крупп.
— Платина, еге ж? Цього вистачило б на дорогу аж до Південної Америки.
Орден сяє на світлі, в золоті шолома Атени віддзеркалюється моє обличчя.
— Навіщо Гітлер започаткував цю нагороду? — обертаюсь я до Круппа.
Він відводить очі.
— Вона мала замінити Нобелівську премію, правильно? А як Гітлер називав Нобелівку?
— Я не…
— Кажіть.
Крупп задирає підборіддя, але не дивиться мені в очі:
— Він називав її жидівською премією.
— Отакої. І був такий вразливий, що коли нею нагородили німецького пацифіста, він запроторив його в концтабір і оголосив, що жоден німець більше не має права приймати цю премію. Лише оцю нагороду. Правильно?
Крупп незмигно дивиться на мене.
— Ви самі отримали цей орден — чи зняли з когось із загиблих товаришів?
— Я не знаю, звідки він узявся. Моя дружина позичила косметичку.
Я вкладаю орден назад у скриньку.
— Припиняйте вже ці акторські ігри. Я знаю, що ви особисто керували доставкою «Циклону-Б» в усі гітлерівські концтабори. Демонстрували його дію на людях. Я маю документи.
Дружина, здушено охнувши, стискає перли на шиї.
— Якби тут керувала я, ви б зараз на мотузці бовталися. Але тепер ви тут, і відсьогодні, коли з’явитеся в зону С, починайте ділитися всіма науковими державними таємницями, які тільки знаєте, та інформацією про ваших приятелів-учених, а то повернетеся на батьківщину й постанете перед трибуналом.
Ховаю скриньку собі в торбу й уже рушаю до дверей, але обертаюся.
— Поки я не пішла, хочу поцікавитися, містере Круппе. Коли ви були в Бухенвальді, бачили, що написано на брамі, над входом? Німецьку фразу, яка обернута всередину табору, щоб її могли прочитати в’язні?
Він хитає головою.
— «Jedem das Seine»[3]. Не скажете, що воно означає?
— Ми дуже втомилися…
— Кажіть, містере Круппе.
У вітальні сміється Білл Каллен, а йому аплодують глядачі.
— Приблизно це означає «Кожен отримує те, на що заслужив».
— Щира правда, містере Круппе. А ви, на вашу думку? На що заслужили ви? Місіс Крупп?
Вони обоє не кліпаючи витріщаються на мене.
Я рушаю геть.
— Можете не проводжати мене. І до речі, молоко свіже. Армійський персонал отримав його вчора ввечері.
— Jüdischer Hund, — буркоче дружина собі під ніс.
— Що ви сказали? — обертаюсь я до неї.
Вона відводить очі.
Повертаюся до холодильника, щоб забрати всю упаковку пива.
— Я збиралася рекомендувати, щоб вас не надто пресували через незаконно ввезену нагороду, адже у вас діти. Але цим дітям буде ліпше без вас, убивць, отож мій шеф обов’язково дізнається, які у вас були наміри.
Мені треба на свіже повітря, тож я кваплюся геть, проминаючи хлопчиків, які дивляться телевізор, так і не розпечатавши «Орео», й вискакую за двері. Чи покарає Карл цих двох? Мабуть, ні. Він заплющував очі й на гірші речі, щоб залучити до своєї програми науковців. Та бодай хтось показав їм їхнє місце.
Дорогою на роботу, поки під двірники на джипі набивається пісок, відкупорюю пиво, випиваю пляшку, а потім і другу. Черговий техаський сніданок.

[add_to_cart id=”7402″]

[1] Persilschein (німецькою буквально означає «квиток Персил») — німецька ідіома, що означає карт-бланш на ведення справ для етично чи юридично підозрілих осіб. — Тут і далі прим. пер.

[2] Великий хімічний синдикат, який під час Другої світової війни користувався рабською працею в’язнів концентраційних таборів і постачав туди отруйний газ, а також брав участь у медичних дослідах на людях; по війні був звинувачений у воєнних злочинах.

[3] «Кожному своє» (нім.) — дослівний переклад латинської крилатої фрази «suum cuique».