Гернґрен Муа
Розлучення. Роман / Муа Гернґрен ; пер. з шведської Н. Іваничук. — Київ : Нора-Друк, 2024. — 332 с.
ISBN 978-966-688-140-6 (палітурка)
ISBN 978-966-688-141-3 (epub)

Moa Herngren
SKILSMÄSSAN

Published by agreement with Salomonsson Agency
Copyright © Moa Herngren, 2022.
© Наталія Іваничук, переклад українською, 2024.
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2024.

Замовити книжку

Кожна історія має дві сторони…
Беа була дуже рада проміняти задушливу літню спеку Стокгольма на відпустку на острові Ґотланд. Вона з нетерпінням чекає можливості провести літо зі своїм коханим чоловіком Нікласом, з яким живе у шлюбі тридцять два роки, та їхніми двома доньками-підлітками, а також відпочити від стресу повсякденного життя в компанії улюблених свекрів. Одного вечора, незадовго до від’їзду, Беа та Ніклас посварились, здавалось би, буденно, через незначну проблему. Ніклас іде до друга, щоб випустити пару. Але минають години, Ніклас не повертається додому, і роздратування Беа незабаром переростає в паніку…
Захопливу побутову драму «Розлучення» написано з теплотою та майстерністю, завдяки яким романи Муа Гернґрен, від яких неможливо відірватися і які стали бестселерами в Швеції та за її межами, піднімають серйозні питання про те, чому стосунки розпадаються і чи завжди той, хто йде, — погана людина.

Частина перша
БЕА

Банерґатан, Стокгольм

Червень 2016 рокуВона крутилася на постелі, простирадло заплуталося між ногами. Пухову ковдру з Нікласового боку ліжка ще в травні заховали на верхню полицю шафи. Яскраве світло літньої ночі гострими голками пробивалося крізь штори. Їй важко звикнути, що влітку ніколи не настає темрява. Світлими теплими ночами сон уривчастий. Чи взагалі спала? Відчуття, що виспалася, немає.
Беа потягнулася за телефоном. 00:41. Жодних повідомлень. Можливо, він уже в дорозі додому. Або принаймні ось-ось почне збиратися. Хіба «Дафнес» працює так допізна? Вона відкрила смс і почала писати примирливе повідомлення. Може, була з ним надто сувора напередодні?
Посередині тексту покинула писати. Згадала розмову кілька годин тому. Чому вона, власне кажучи, має просити вибачення? Це йому треба перепрошувати, що розізлив її. Вона й досі злилася. Це ж не вона забула оплатити квитки на пором до Ґотланда, і тепер їм доведеться ще тиждень скніти в місті, бо всі квитки розкуплені аж до наступної суботи. Тільки на суботу було в наявності місце на авто на нічний пором. Відхід о 01:10, прибуття — о 04:25.
Ще цілий тиждень в чотирьох стінах душної квартири, а могли ж вилежуватися і відпочивати в садку в Гоґрепсі; якби стало надто спекотно, поїхали б на велосипедах до піщаних дюн у Ґрюнґе. Вдихали б запахи водоростей і солоності, що приносять морські хвилі; ступили б кілька кроків у море й відчули б прохолоду води під ногами. Але ж ні, нічого з того не вийде… Ось вона лежить, стікаючи потом, у задушливому безсонному вакуумі.
Беа відчувала, як у ній знову закипає роздратування. Як він міг, чорти б його вхопили, забути? Вона ж не раз йому нагадувала.
Чому ти сама не заплатила за квитки? Хіба так не було б простіше? Ніж тепер мені дорікати?
Але ж вона дбала про все інше. Зазвичай саме Беа планувала літню відпустку, бронювала квитки, домовлялася з сусідами, щоб поливали квіти за їхньої відсутності, й залишала їм запасні ключі, купувала все необхідне в дорогу.
Йому ж треба було припильнувати лише одну справу. І він іще й гнівається? На неї? Злість сковує тіло, вона рвучко перевернулася на бік. Клятий бовдур. Беа мокра від поту, хоча всі вікна в квартирі розчинені навстіж. Якби не шалена втома, пішла б на кухню, взяла б кілька пакетиків з льодом, обгорнула б їх рушником і поклала собі на живіт. Надто гаряче, щоб далі лежати, і надто зморена, щоб устати. І надто розлючена, щоб заснути. Вона здригнулася від несподіваного звуку в передпокої.
Хтось відчинив ключем вхідні двері. Прийшов нарешті. Напевно, напідпитку після кількох зайвих кухлів пива. Мабуть, ще й досі ображається на неї. Або сп’яну кається за вчинене і ось зараз прослизне в ліжко, притулиться до спини і прошепоче: «Пробач!» Ніби це зможе виправити той факт, що вони згайнували цілий тиждень. Ні, вона ще не готова йому пробачати. Кроки в передпокої. Відчиняються двері туалету. Беа пильно прислухається. Кроки здаються надто легкими. Паркет ледь порипує під босими ногами. Зовсім не схоже на Нікласа, той ні з чим не рахується, гупає і брязкає, коли повертається вдосвіта додому й готує собі канапки чи набирає воду з крана.
— Ой, вибач! Я тебе розбудив? — зазвичай каже він.
Тридцять два роки разом, а до нього й досі не дійшло, що в неї дуже чутливий сон.
— Ти мене ще кохаєш? — питає він, мило схиляючи голову й запобігливо зазираючи в очі.
Беа відповідає, що, звісно, кохає, хоча роздратування ще не минуло.
Іноді вона замислювалася, як роздратування з’їдає її любов. Цієї хвилини вона все ж сподівалася, що це Ніклас повернувся додому, що цього разу він ступатиме навшпиньки, дбаючи про її сон і каючись через те, що вчинив. Чи, радше, не вчинив. Але кроки стихли нагорі. Запала тиша.
Цікавість змушує її підвестися, вона торкнулася босими пальцями паркету. Коридор темний, повний тіней. Тихо, хіба чути бурмотіння — начебто з кімнати Алексії. Беа обережно прочинила двері. Темні штори затуляли вікно, кімнату доньки трохи освітлював екран айпада на письмовому столі. Якийсь американський ютюбер гучно виголошував монолог. Алексія схопила довгу до п’ят світло-блакитну спідницю з запахом і квапливо прикрила голі груди.
— Господи, невже не можна постукати?
— Вибач!
— Господи…
Беа раптом усвідомила, що стоїть на порозі гола. Похмурий погляд доньки змусив почуватися бридкою і потворною. Вона чимраз більше й сама собі такою здавалась. Як колись її виснажували щомісячні судоми й заливала кров, так тепер вона страждала від невблаганного клімаксу. Виділення і сухість у невідповідних місцях. Пітливість під пахвами й пересохлість між ногами. Ну, дякую!..
— Ти щойно повернулася? — здивувалася Беа.
Вона стала за одвірком, щоб трохи прикрити принаймні нижню частину тіла.
— Так… Хіба не бачиш? — неприязно буркнула Алексія.
— Та бачу… А де Альма? Хіба ви не разом ходили на вечірку?
— Що? Ні… — донька похитала головою і відвернулася з обридливою міною на обличчі. — Ти б не могла… будь ласка…
Вони мов чужі, мати й донька. Обидві однаково дражливі, але розведені кожна на свій край жіночої фертильності. На Альму, дивом, не так сильно вплинули підліткові гормони, вона все ще м’яка й ніжна. Алексія й Альма. Інь і Янь. Близнята. Які ніколи не були схожими між собою. Навіть у животі, мабуть. Звісно, Альма вже давно спить. Беа надто поринула у власні думки, тож не помітила, коли прийшла донька й подалася нагору спати, невиразно пригадувала, ніби побажала їй «на добраніч».
Беа відступила на крок. Зачинила за собою двері. Дорогою зазирнула у передпокій і, хоч знала, що Нікласовий лляний піджак там не висить, кинула, про всяк випадок, оком на порожній гачок. Нижче, на поличці для взуття, стояли рядочком Альмині чоботи для верхової їзди й балетні пуанти, поруч — снікерси Алексії і шльопанці Беа, Нікласові сандалі й кросівки. Купа курток і взуття. Вся сім’я тут у зборі, а насправді розпорошена.
Беа повернулася у спальню, де стало начебто ще задушливіше. Повітря мов застигло, хоча балконні двері відчинені у двір. Поруч стояв потворний вентилятор, який Ніклас купив за шалені гроші. Треба було знайти пульт від нього, перед тим як лягати, але тепер вона надто втомлена.
Беа сіла на ліжко з боку Нікласа, висунула шухлядку нічого столика. Планшет для читання, ліки від алергії, у пластинках і просто насипом. Не те що шухляда Беа, повна тюбиків з кремом, книжок та всіляких дрібничок. Зрештою, вона знайшла пульт на підвіконні, ввімкнула вентилятор на максимум. Той з монотонним дзижчанням почав розганяти спальнею повітря.

***
03:01. Беа, мабуть, заснула, бо враз рвучко вихопилася з безпам’ятства. Все ще лежала на Нікласовому боці. Тепер уже майже змерзла. Натягнула на себе простирадло й намацала рукою мобільний на іншому краю двоспального ліжка. Жодних повідомлень. Жодних пропущених дзвінків. Від злості куди й подівся сон.

Де ти в біса є?
???
Агов!
Відповідай!

Вона вже нівроку лютувала. Чому він не відписує? Ані тобі вибач, ані прости. Всю ніч десь вештається, не дається чути, мовби якийсь підліток. Це недобре. Дуже недобре. Беа лежала й закипала від злості. «Дафнес» уже давно зачинився. Вона глянула на мобільний. Узяла в руки, поклала на постіль. Вісунула подалі від себе. Знову взяла до рук. Чекала. Телефон мовчав. Щоки горіли, хоча в кімнаті доволі прохолодно.
04:48. Постіль зіжмакана від нервового перевертання з боку на бік. Чому він не озивається? Звісно, він теж іноді буває роздратований і не в гуморі, але ж не повинен тривожити її навмисне. Навіть у відрядженні здебільшого телефонує. Окрім того випадку восени, коли в Алексії виникли проблеми на знімальному майданчику, а Ніклас був на лікарській конференції в Кенії і вимкнув телефон.
Завдяки багатьом людям, які готові були допомогти, вона таки добилася до нього, ген за Індійським океаном, попри те, що він волів радше плавати з маскою, аніж спілкуватися з донькою та родиною. Потім він часто телефонував, перепрошував, усвідомивши свою помилку. А зараз ніби перебував поза межею досяжності.
Може, щось сталося? Злість змінилася млосним страхом у ямці під грудьми. Якась біда? Може, його занесло на міст у Юрґорді*, і він упав у воду? Останнім часом Ніклас швидко п’янів. Наче вік впливав, понижував сприйняття алкоголю. Ніби підліток, який ще не навчився вживати спиртне, хоча йому вже за п’ятдесят.
Як це було на вечері з раками в Калле й Шарлотти Мьорнерів, коли він загубив черевик, а вона насилу посадила його в таксі. Або ж після останньої різдвяної вечірки, коли він іще працював у лікарні в Соллентюні. Її розбудили звуки, яких не доводилося чути зі студентських часів. Ніклас ревів, вибльовуючи жовч, неперетравленого запеченого лосося та ґрильовані ковбаски. Коли вона відчинила двері ванної, Ніклас стояв на колінах, судомно вхопившись за унітаз, і ридав від сорому. Неприємне видовище.
Не було нічого доброго в тому, що підтоптаний дитячий лікар втрачав над собою контроль. Їй було соромно за нього, і водночас вона дуже сердилася. На щастя, дівчатка вже спали й не бачили тієї ганьби. Якби він прийшов на годину швидше, то ще застав би доньок у вітальні, де вони дивилися фільм.
Якщо подумати, то вона дуже часто гнівалася на нього останнім часом, ненавидячи те відчуття. Не хотіла сердитися на Нікласа. Вона ж його кохає. Хоч тепер це й не бурхлива закоханість, як на початках, однак почуття стали глибшими. Вони вибудували вдвох ціле життя, у них фантастична сім’я і дві милі донечки. Ну, так, Алексія не така вже й мила, але підлітковий вік не вічно триватиме, доки повністю не заросте немовляче «тім’ячко», чи як воно там називається.
Їхня квартира стала ще кращою і затишнішою, коли привезли нову кухню. Дім Нікласових батьків на Ґотланді став і її домом. Як подружжя вони пройшли різні фази й складні періоди, нічим не різнячись від інших подружжів, але кожне непорозуміння наче ще міцніше сковувало їх між собою. Багато інших пар, які стрічалися у їхньому житті, складалися, мов карткові будиночки, коли минав медовий місяць, і кохання зазнавало життєвих випробувань.
Можливо, історія Беа й Нікласа інакша, початок їй поклала трагічна подія — смерть Якоба. Дивним було те знайомство. Вочевидь, саме тому вона мала певність, що разом вони все здолають. Бо закохалися у час смутку. Без Нікласа вона не вижила б, а з таким плюсом на рахунку вдячності можна щось і пробачити. Аби лише він озвався!
Беа знову перевернулася на інший бік, думки шугали від гніву до тривоги, фантасмагоричні картини змінювали одна одну: Ніклас у барі або допиває останню чарку вдома у Фредді, падіння у бурхливий потік, «швидка» везе його в Каролінську лікарню. Тепер про сон і мови бути не могло. Вона встала з ліжка, ввімкнула чайник. На кухні парко. Вийшла на балкон, над пофарбованими чорною фарбою поручнями звисали висаджені в плетені кошички ніжно-рожеві пеларгонії, всіяні купою пуп’янків, які лиш чекали, щоб розпуститися. Яка іронія: їм велося значно краще, коли вона не втручалася у їхнє цвітіння.
Беа вдихнула запах фісташково-зелених листочків і сіла в скрипучий ротанговий фотель. Садові меблі старі й ветхі, вона замовила нові з «Паола Навоне», але доставка з Італії спізнювалася через аномальну спеку в Південній Європі.
У внутрішніх двориках, на диво, тихо й спокійно. Вони звивалися довгою зміюкою між будинками, поєднуючи між собою житловий квартал — від Карлавеґен і Банерґатан до Віттстоксґатан і Тихої вулиці. Кожний двір відгороджений від сусіднього, деякі кам’яними підмурками, інші — високими чорними залізними штахетниками. Світанок виповзав з-за будинку навпроти, коли Беа розгорнула «Маленьке життя», книжку, подаровану Лілліс, найліричнішу з бестселерів Ганьї Янаґігари. Беа хотілось би насолодитися романом, про який усі говорять, але їй важко зосередитися на читанні.
Чотири рази перечитавши один абзац і нічого не збагнувши з прочитаного, вона відклала книжку й почала скролити екран мобільного. Мозок був мовби не здатний сфокусуватися на чомусь іншому, крім Нікласа. Вагалася, чи не зателефонувати Фредді або Калле, запитати, чи вони щось знають. Але натомість далі непорушно сиділа у фотелі, мов паралізована, в очах пустка. Над дахами сходило сонце.

***
Коли він нарешті зателефонував, його голос був цілком спокійним. Ніби щойно вийшов з роботи й питав, чи купити щось по дорозі додому. Туалетний папір або молоко? Ніби й не кошмарив десять годин власну дружину своєю відсутністю.
— Це я, — сказав діловито в слухавку.
— І ти аж тепер дзвониш?
— Ти спала?
— Що?
— Я тебе розбудив?
— Я очей не склепила всю ніч!
Це не зовсім правда, але було відчуття, ніби й на мить не задрімала.
— О’кей.
— Ні. Зовсім не о’кей! Де ти?
— У Фредді.
— Хіба не можна було зателефонувати й попередити мене?
— Я ж ось телефоную.
— Я годинами тривожилася.
Його незворушний голос мов кропивою під’юджує її злість. Жодного каяття, мовби не сталося нічого особливого. Просто зник на деякий час, що тут дивного.
— Ми випили пива, потім поїхали до нього додому, сиділи й розмовляли.
— Чому ж ти не відповідав на мої смс?
— Не мав бажання, мабуть.
У голові Беа наче сталося коротке замикання. Що, в біса, він говорить?
— Не мав бажання? Що ти собі думаєш, чорт забирай?
Ніклас мовчав. Мовби чекав на продовження її тиради.
— Мав би розуміти, що я хвилююся. Я думала, з тобою щось сталося!
Зараз він мав би попросити вибачення, давно мав би. Але не просить.
— Ти досі п’яний?
— Ні.
— То відповідай!
— Що ти хочеш почути?
— Пояснення! І вибачення! Спершу тобі начхати на квитки до Ґотланда, а тоді зникаєш на цілу…
У слухавці раптом запала мертва тиша.
Що? Він поклав слухавку посеред розмови? Що він собі гадає? Він мав би впасти на коліна перед нею і благати прощення. Обіцяти золоті гори, присягатися, що такого більше не повториться. Як завжди, коли відчував свою провину. Звичайно, у них обох купа вад, але жити в шлюбі — це кохати одне одного, незважаючи ні на що. Важливо вміти попросити вибачення за безглузді вчинки. Так досі й було. Але цієї миті — ні каяття, ні вибачень. Як і вчора, коли вони сварилися про втрачені квитки на пором. Замість визнати свій недогляд і запобігливо махати хвостиком, він накинувся на неї. Чортзна-що!
Беа негайно передзвонила. Їй м’яким голосом Нікласа відповів автовідповідач.
Ви зателефонували Нікласові Стьєрне. Надішліть смс або залиште повідомлення.
Їй від несподіванки аж дух перехопило. Ніклас вимкнув телефон? Навмисне? Ні, це неможливо! Мабуть, сіла батарея, а він, роззява, як завжди, не мав із собою зарядки. Він не міг кинути слухавки!
Беа розшукала в списку контактів номер телефону Фредді. Почулися гудки, але Фредді не відповідав. Розлючена й спантеличена, вона швидко набрала нове повідомлення Нікласові.

Подзвони! Що відбувається? Я нічого не розумію. Що ти собі надумав? Відповідай!

А тоді послала ще одне смс Фредді.

Попроси Нікласа зателефонувати мені. Негайно! Дякую.

Вона бачила на екрані бульбашки — Фредді щось писав, мабуть, не міг або не хотів розмовляти. Беа нетерпляче чекала, та ось бульбашки зникли. Відповідь так і не надійшла.
***

* Стокгольмський зоопарк.